Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

ЧАСТИНА ПЕРША

I

ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

Надворi весна вповнi. Куди не глянь - скрiзь розвернул­ося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сон­це, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слi­дiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в сво­їм розкiшнiм убраннi... Поле - що безкрає море – скiль­ки зглянеш - розiслало зелений килим, аж смiє­ться в очах. Над ним синiм шатром розiп'ялось небо - нi пля­моч­ки, нi хмарочки, чисте, прозоре - погляд так i тоне... З не­ба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлi­боробська доля... Легенький вiтерець подихав з теп­ло­го краю, перебiгав з нивки на нивку, жи­вить, освiжав кож­ну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну. роз­мову: чутно тiльки шелест жита, трави­цi... А згори ли­не жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвi­ночок, - тремтить, переливається, за­сти­гав в по­вi­трi... Пе­рериває його перепелячий крик, зi­рвавшись уго­ру; за­глушає докучне сюрчання трав'яних коникiв, що як не розi­рвуться, - i все те зливається доку­пи в якийсь чуд­ний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щи­рiсть, любов до всього... Гарно тобi, лю­бо, весело! На сер­цi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра на­дiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хо­четь­ся самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Не­да­ром в таку годину - аби недiля або яке свято – хлi­бо­ро­би ви­ходять на поле хлiба обдивлятись!

Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього ча­су, - тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од ве­ликого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, - йшов молодий чоловiк. "Не багатого роду!" - казала про­ста сви­та, накинута наопашки, - "та чепурної вдачi", - од­мо­в­­ля­ла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, ви­глядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телi­пався до колiн, а ви­сока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючи­сь набакир, натякала про парубо­цьку вда­чу...

Iшов справдi парубок. На перший погляд - йому, мо­же, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тi­льки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бу­ти вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп'ялось тон­ке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, тро­хи загострений; темнi карi очi - теж гострi; лице дов­гообразе - козаче; нi високого, нi низького зросту, - тi­льки плечi ши­рокi, та груди високi... Оце й уся врода. Та­ких па­рубкiв ча­сто й густо можна зустрiти по наших ху­торах та селах. Одно тiльки в цього неабияке - дуже палкий по­гляд, би­стрий, як блискавка. Ним свiтилася якась не­зви­чай­на смi­ливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою ту­гою...

Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад се­бе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зу­пинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку - i знов огля­дав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi ка­лю­жi - аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опи­нивсь на невеличкiм горбу по той бiк мi­сточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку; пе­ревiв погляд на крайне жито. "Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, - подумав сам собi, - тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов..." Знов повернувся, - i рушив далi.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на об­нiжок - i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жи­та, глянув на його, далi глянув на ниву, - i лице засвiт­илось одрадою. "От де моя праця, - немов казали його очi, - не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!.." Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, на­че рiвняв двi ниви мiж собою, - i промовив вголос: "Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його - ледве од землi одлiзло, - ни­зеньке, жовте, засмоктане..."

Не вспiв доказати останнього слова, - чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слу­ха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на по­лях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим ща­стям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - вiн зро­ду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збри­знув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнув­ся до його... "Хто б це?" - подумав вiн, - та й пі­шов на го­лос.

Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, - тi­льки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще сту­пiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йо­му щось борсалось, билось... Ще хвилина - i з жита заманячи­ла дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, зня­лась - i помчалась вподовж ниви. Низенька, чор­нява, заквi­тчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, ви­со­ких, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кру­глень­ка, швид­ка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж ви­соким зеленим житом, - вона здавалася русалкою...

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту по­льову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без то­го довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, гля­нула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, моло­дим лич­ком. Тут її краще розглядiв парубок. Чорне куче­ряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно ви­лося коло бiлого чолi; тоненькi пасма того чорного, аж полискув­аного хмелю спадали на бiле, рум'яне личко, як яб­лучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, - здається, сам огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п'я­вки, повпивалися над очима, злегенька прикритими дов­гими густими вiями. Сама - невеличка, метка й жвава, з ве­селою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зе­ле­на байова керсетка, з червоними мушками, червона в бу­кетах сдiдни­ця, на шиї дорогi коралi, хрести, золотi ду­ка­ти - усе га­рно пристало до хорошої дiвоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, - на­че манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiд­ходив до неї.

- Чого ти тут ходиш? - обiзвалась вона перша.

- А ти чого хлiб толочиш? - не зовсiм ласкаво одказав вiн.