Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний
Бачить Максим - у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву... Оже, Максим не злякався. Забув i про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звiрину... Бугай став, пiдвiв голову, нiби думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої землi, - хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати, - та вiд жиру не нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко вiдкинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась - i пил засипав бугаєвi очi. Знечев'я страховище жахнулося... Залупало червоними очима... пiдвело голову, глянуло на свого ворога - та аж потемнiло... Круто схиливши вниз голову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi - одно поперед другим... Воно несло бугаєвi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима - дедалi скорiше та скорiше...
- Ей, ей! - желiпнуло щось з генеральського двору: - Тiкай, хлопче, бiда буде!
Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай - за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усного свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору... нiкуди бiгти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину - в бур'яни... Скочив i бугай на тин, - та на кiлку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усiєї мочi... Тин упав, - упав разом з тином i бугай додолу - i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно... Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини... Пiднявся крик людський, збiглася двiрня... Шатанина-мотанина!
- Що ж оце ти наробив?!. - питає Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав - сап...
Максим смiявся.
- Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до панiї поведу.
Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.
Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, - та Iван напоїв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього - Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, - та й знову за своє...
Душа його прохала волi; молодi сили - простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поораної рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'є його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б'ється або братiв за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...
Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що - йому дай! Генеральша нiколи не їла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж - вiн злякався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на землю; як вiтер, помчався садком; як собака перескакував через тини - i скрився в чисте поле. Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, - бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як заєць, спiвун-реготун... Хороший з лиця - повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, - вiн був перший красень на селi... Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, - усi йому корилися... Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй улицi отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, - сам потiм перший i насмiхається... Не одна їх i не двi наробило стида-сорому батьковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили... Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, покуштувавши на кулачках Махамедового "безмiна", похирiє-похирiє та через пiвроку й на той свiт переступить... А горiлку пити, гуляти - Махамед усiм п'янюгам привiд дає! Позаливають очi - та шкоду, капостi людям роблять...
Стали люди жалiтися батьковi,
