Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. - Вiн ви­свободився з закляклих рук старої матерi, - давай прощат­ись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi ско­ман­ду­вали...

- Прощавайте!..

- Оставайтесь здоровi!..

- Хай вам бог помагає!..

- Щасливо!..

- Прощайте, мамо!.. - казав Максим, проходячи повз ма­тiр.

- Постой, сину!..

Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей...

- Спасибi, мамо!.. - сказав Максим i грошi на ходу захо­вав у кишеню. - Прощайте... подякуйте батьковi, що в мо­скалi вiддав!..

- Ша... нуй... ся... про... щай... си...

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко...

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з си­нами, заплакана, убита горем... Iван ходив по хатi хму­рий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:

- Ну що... пiшов?

- Провела... - каже Мотря, заливаючись сльозами.

- Що ж вiн?

- Нiчого...

- А оддала?

- Оддала...

- Що ж?..

- Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..

- Нехай вiн дякує своєму дурному розумовi, - сказав Iван та й замовк...

Не стало Максима, затихла буча та лайка у Iвановiй ха­тi, не чуть нiякої и шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, - товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяїнами стали, дiтей годують...

Iван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадає й сердиться, було, як хто другий нагадує.

- У мене немає третього сина - i не було нiколи! - казав вiн. Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе!

Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед пречистою на колiна й молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направи­ла його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забу­ли.

Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А вiн - хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав... Де вiн? як вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув...

А тут пiшли в Iвановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрiзнили; тут Мотря перестави­лась... Iван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату та двi десятини ноля - москалевi, коли одклик­неться... Швид­ко пiсля того Iван i сам полiг. Онисько осе­лив­ся у батькi­вськiй хатi доглядати москалевої худоби.

I стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого. Пiднялася з-за неї спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою, як хазяїн, заби­рав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на свiтi немає, загризався з братом.

- Хiба вiн менi брат? - каже, було, Василь. - Який вiн брат менi?! Захопив у свої лабети все добро та й брат! Мо­ска­ля вже й кiсточки досi немає... Чому ж вiн не подi­ляв добра?.. Ти менi десятину поля дай та пiвхати... Або - менi твоєї хати не треба: у мене своя хата є... Оддай менi землю - хай тобi хата... Або сплати мою половину... А то все сам... Собака вiн, а не брат!

Онисько собi не дякує Василевi. Не раз i за чуби брали­ся. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися - на батькiвськiм добрi. Стали вони тя­жкими во­рогами. Кожен кожному робив перешкоди, ко­жен кож­ного судив мiж людьми. А люди позвикали вже до такої братньої ворожнечi, хiба вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, та хтось пораїв су­дитися. Поїхав Василь до секретаря Чижика, повiз три мi­шки пшеницi й десять рублiв грошей. Завiв тяганину. По­їхав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки боро­шна та й грошей не менше... Давай судитися. Тя­га­лись вони, тя­гались, вимотували з їх грошенята, ви­мо­ту­ва­ли. Дiйшло до того, що як Василь збiднiв, так i Онисько зни­щiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий i вже старшим якимсь над москалями. Тодi брати пе­ре­ста­ли ворогувати, помири­лися. Василь заспокоївся своєю ху­добою, а Онисько жив безпечно в москалевiй хатi й воло­дiв його землею.

XII

У МОСКАЛЯХ

Погнали некрут з рiдного краю. аж у Московщину. Гнали їх цiлою юрбою. I який же невеселий здався їм той довгий перегiн! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя пригадували, то про давнi бої переказували, сподiваючись незабаром собi стрiтись у чистому пблi з ворожою силою... Максимовi спали на думку дiдовi приповiстi; вiн подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...

"Ой, та й знатимуть же мене вражi вороги!" - думав вiн сам собi, качаючись уночi на долiвцi коло своїх товаришiв, котрi, виморившись, мертвим сном спали. I виплiтали його думки в темнiй темрявi страшну картину сiчi... Гук, крик, бiй; дим застилає все поле, аж очi рiже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблi; гуркають га­рмати; палять гакiвницi; брязкають списи; тупотять конi... Татарва мчиться, як скажена... "Ага? вражi татарю-ги! " - кричить вiн услiд їм i пускає­ться навздогiн своїм баским бистроногим вороньком... Ша­бля заблищала - голова тата­рська покотилася; кiнь на­стоптав копитом - голова лусну­ла, як стиглий кавун... У Максима аж дух у грудях сперло... - Господи! коли б швидше!..

На ранок уставши, знову їх гнали. I знову вони йшли, то пiсень спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, ко­трi приходилось переходити. Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi зосталося!

Довго вони йшли все своїм краєм, мiж своїм людом, вже їм аж обридло.

- Чи далеко ще та Московщина? - питали вони один од­ного...

- Та ще пiдтопчем ноги, - одказували другi, догадую­чись: не близько, мов!

Поминувши свої степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi,