Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Отак щось тяглося з пiвроку. Коли це одного вечора велить панич Iвановi складати що нужнiше в чемодони - завтра кудись далеко їхати.

Вранцi-рано, чуть свiтова зоря займалася, пiднялась у палацi бiганина. То збирали в чемодани збiжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покли­кав до себе дiвку Уляну; сказав їй, що, може, вiн бi­льше не вернеться; обiщав за її щирi послуги нiколи не забути; до­зволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованцiв грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцiлував навiть на прощання у лоб, як цi­лують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, якi подарував па­нич, манатки; попрощалася з подругами, котрi її з пла­чем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Че­рез мi­сяць - гуляли весiлля. Уляна вийшла замiж за Пе­тра Варе­ни­ка - того самого колись лакея, що нашив їй но­ву шкуру. А через три мiсяцi послав бог Петровi сина Iвана!

Поки все це дiялось, Пiсками правив Потапович. Ще нi­коли пiщани не зазнали такого лиха, як тодi, коли ни­ми правила тiлиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не од­нiй молодицi попiдсинювала очi... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рiк вернувся Василь Семенович з молодою жi­нкою. Незабаром i брат його, Степан, приїхав - теж офi­цер i теж з молодою жiнкою. Взяли вони та й подiлили мiж со­бою "пiщанський ключ". Одному - по сей бiк Чортополо­ху, другому - по той бiк. Вовча Долина, Байраки, Побиванка - до­сталися меншому, а Пiски, Гай­да­макiвка та Красно­гор­ський хутiр - старшому.

Пiщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навiть на новiм хазяйствi подарував на сiм'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що нiколи бу­ло и того поля пахати.

Потапович став уже невгодний. Вiн викупився на волю й завiв над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замiсть старого, виписала з свого села нового прикажчи­ка - Карпа Дровиченка.

Карпо - свiй чоловiк; а пiщани ще й досi не можуть без прокльонiв згадати Карпа.

- Уже Потапович був! - кажуть пiщани: - зуби тобi повиб­иває, очi попiдсинює, щелепи зверне... а все-таки великої шкоди не зробить! А цей - iржа, а не чоловiк! Уже як у кого встряне, як уїсться: точить-точить, поки таки наскрiзь не проточить!

Так його пiщани й прозвали Iржею. I справдi - Iржа на­точив i собi не трохи, й пановi... Вiн пiдбив Василя Се­ме­новича на шостий день, i поле назад одiбрав.

- Розпились... зовсiм розледачiли! З панщини все-та­ки не пiде в шинок...

Пiщани справдi розпились, розледачiли. Забули на­вiть в мандри бiгати. Як було хто втече, то це таке диво - на пi­вроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила лю­дям го­лови. Уже вони й не сумували - наче так тому й тре­ба! Ста­ли тiльки по шинках киснути... Коли не на пан­щинi, то в корчмi.

Iржа не одного вже купав i в березинi вiд запою... не по­магає!

Зубожiло село... Обшарпане, обтiпане... Тiльки козачi хат­ки й бiлiють. Стали прокидатись де-где й злодiячки - новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер - i на засовi страшно. Доставалося iно­дi й панським коморам...

Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, - що коли-небудь вберуться проклятi п'янюги та й з ду­шею не випустять, - та сказав будувати новий палац на Красно­горськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi ве­личати хутiр - Красногоркою.

Хто з гетьманцiв не знає Красногорки? Хто не знає "Мекки", куди збиралось з цiлого повiту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту?.. Не в од­но­му Гетьманському знають "Мекку", знають її й поза Гетьманським... Та як же її не знати, коли там живе такий чоловiк, як Василь Семенович - голова в родi панiв Польських?!

А рiд же то розкоренився - великий та дужий! На новiм хазяйствi у Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотил­ася. Щороку та й дитинка. Шкода тiльки - всього один си­нок за десять рокiв, а то все дочки - аж шiсть до­чок.

Та вже ж i синок у Василя Семеновича, - сказано: якби такий розум - батько, як двi каплi води. Такий з лиця, та­кий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зiп'явся на ноги, любив i собi лапати... А там як пiщани уже оселедцiв не носили, то й за м'яке тiло можна полапати.

Василь Семенович - чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду - i не забув! Як пiдрiс її Iвась, Василь Се­ме­нович звелiв узяти його до панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько... Нi роботи з його, нi послуги нiякої, - одна шкода! Натерпiвся вiд його си­нок Ва­си­ля Семеновича... поки запекла душа не потягла в ман­дри... Так молоденький панич i не дола­пався: чи тверде, чи м'яке в неї тiло. Правда, незабаром кудись i самого панича одправили вчитись.

Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменне - плащуватi цига­нки... Зате у Степана Семеновича дочки - кожну хоч у рям­ця вправ! А проте й плащуватим, i в рямцях - треба жених­iв... аж цiлий десяток женихiв!

Бажали б пани Польськi повидавати своїх дочок за багатирiв i з роду значного... Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних женихiв? А в Гетьманському - як на те всього тiльки три значних роди на цiлий повiт. Один рiд - Гетьманський, нiколи не жив у себе дома: в столицi роди­вся, хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд - багатий рiд козачки Шведихи - Шведових, баби, що зумiла про­вес­ти онукiв з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд - Польських.

Два коти в однiм мiшку не помиряться. Не помирили­ся й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає, було, що його батько в дворцi був, як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам камергер,