Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Пiщани довго не подавалися, а все-таки гене­раль­ської сили не подужали. Тодi вони кинулись до того, до чого ки­дається немiчний. Вони налягли на ноги, - давай тiкати! Знiметься оце чоловiк, майне на вiльнi степи Катериносла­вськi або Херсонськi, або й на Дiн, осели­ться, де знає, а через рiк жiнку з дiтками викраде, - пере­веде туди. Багато тодi накивало п'ятами і одиноких i ці­лими сiм'ями... Тодi й поговiрку зложили: мандрiвочка – на­ша тiточка!

Такi щоденнi безперестаннi мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всiм й усюди жалiлася на невдя­чнiсть "хахлацкава мужичья", на його грубу, звiря­чу нату­ру. Де ж пак? Проклятi "хахли"-гречкосiї не хотiли пахати ланiв милостивої, великородної панiї Польської, по батюшцi - Дирюгиної! У неї в Бородаєвi все народ "руський" - i той слухав, а цi "мазепи" - тiкали!!!

Оже як не мандрували "мазепи", а все-таки бiльше сот­нi сiмей зосталося на розвiд панам Польським, на послу­гу їх примхам та вигадливим примусам. Гене­раль­ський при­каз, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє дiло. Вiн розi­м'яв грубу звiрячу натуру; оббiлував її, як овечку; приче­сав, пригладив; натворив цiлу ватагу двір­нi; а з завзятих степовикiв понаробив покiрних волiв, котрi вздовж i впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засi­вали зерном - на прибуток панськiй кишенi...

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сiмейка у ге­неральшi, - аби господи! З нею приїхало два сини – опе­ць­ку­ватi, швидкi, як молочнi телята. Через рiк синiв ге­нера­льша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

- Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуцi, у манишцi з брижам­и, при часах.

- Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з про­тягом.

Лакей вийшов. Незабаром Потапович увiйшов.

- Слушай, Потапич! Вере Семёновне нужно горни­чную.

- Вестима, нужна, - прогув густим басом Потапович.

- Выбери красивую девушку...

- Как прикажете, ваше превсходитство!

- Маладую... лет эдак - шестнадцати... Только паска­рее!

- Слушаю-с.

- Завтра, што-ли...

- Слушаю-с.

- Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранцi-рано Кирило Очкур з жiнкою, з малими дi­тками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ган­ну - вродливу, хорошу дiвчину.

На другий рiк приїздить друга дочка, на третiй - третя.

Хто ж буде вичiсувати, заплiтати їх довгi чорнi коси? Хто стягатиме-дiвоцькi керсети? Хто буде вишивати спi­дницi, комiрчики, рукавцi?..

Не минула панського хлiба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дiвчинка – си­рота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал, - не­хай царствує! - похрестив. В дiвочiй за п'яльцями сидi­ли Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другiм кiнцi палацу, у ла­кейськiй, нудили свiтом без роботи Петро, Вареникiв син, та Иван Шкляр; а перед самою залою, на стiльчику, сидiв, у лiвреї з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вро­дливий ка­мердинер генеральшин. А в кухнях - скiль­ки!!

Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротiв на­году­вати; треба ж їх i зодягти чимсь... А своя сiм'я? Три доч­ки - як голубочки!! Простому чоловiковi треба ро­зумом розкинути, щоб дочцi скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голеву, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матерi думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятiв подумати. Дiвчата - не росада, щоб їх ховати геть од свiту. Дiвчатам треба свiту, - багато свiту... Треба, щоб i їх поба­чили; треба, щоб i вони бачили... Треба, щоб було чим згадати молодий, дiвоцький вiк!

Заклекотав генеральський палац... Музика, аж струни рве - грає; у вiкнах свiтла-свiтла! - здалека здається: го­рить усерединi палац! Саме великий наїзд... Цiле чорне подвiр'я каретами, колясами та повозками заставлено; пiд каретами, позасвiчувавши лiхтарi, грають кучери у хви­льки, у трилисника, або в джгута; у стайнi хрумають конi смачне степове сiно.

А в горницях гостей - нiгде просунутись! Наїхали з Геть­манського гусари; завернув старий Кривинський з цi­лою меткою старих дочок; не забула й Шведчиха, i вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотничен­ко Саєнко, молодий, чорнявий, веселий, танцюрис­тий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син Павло походжає з сином полковника Кармазином, що при­їхав на банкет з молодою жiнкою, аж з самого Ро­мна... Не тiльки з Гетьманського, наїздили iнодi до гене­ральшi гостi й з сусiднiх повiтiв.

Генеральша - привiтна хазяйка-хлiбосолка. Кожному ска­же ласкаве слово; до одного обернеться з усмiхом, до дру­гого - з повагою, кожному годить, коло кожного хо­дить... Гостям - привiлля! Хто в карти грає, хто дивиться, iншi балакають то се, то те; там зiбралась купка – роз­казує, якi тепер ледацюги крiпаки поробилися, уверне й гене­ральша своє слово про своїх "мазеп". А в гостиннiй панiйки скрекотять, як тi сороки: без сорома кожного на зубах перетирають... У залу дверi розчиненi, у них натовпилась цiла юрба теж панiйок, нiяк пройти... Пiдмiчаюч­и, хто коло якої дiвчини залицяється, моторнi цоко­тухи шепочуть одна другiй свої думки про любощi, надiї - про шлюби. А в залi розвернулись танцi на всi боки, аж помiст ходором ходить. Тiльки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях, туди вже к свi­ту, як прокричать другi пiвнi, - вечеря. Свiтом тiльки роз'­їжджаються...

Та так справляють не однi iменини (а й тож-то чоти­ри рази на рiк!): справляють на рiздво бенкет, бенке­тують на масницi, на великодних святках. Це великi, проханi бенке­ти. А так гостi - не минав дня, щоб за сто­лом не сидiло душ три або чотири чужих.

Весело, розкiшно жила генеральша. Не сумували й генеральськi дочки, - бо нiколи було. Та й чого його журитися панночцi - молодiй, непоганiй, з великородної сi­м'ї, та й не з порожнiми руками? Правда, чи порожнi в генера­ль­ських дочок руки чи не порожнi, - про те самi вони нiколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку - бородаевцi та пiщани... Бородаєвцi привозили їй по два рази на рiк "оброки", а пiщани, як тi воли, робили на неї по чотири днi в тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Чому не гуляти?!

Гуло отак генеральське подвiр'я щось, мабуть, рокiв з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примiтнi брижики, похмурнiшав трохи вид... Коли це - приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусi­да-панок, та й оженився на старшiй. Одгуляли ве­сіл­ля. Пi­ски зроду-вiку не бачили, не чули такого весiлля! Палац