Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорби­вся, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без од­но­го року ста лiт.

Х

ПАНИ ПОЛЬСЬКI

Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так - рокiв, може, через десяток - як з неба впала серед Пiсок вiстка, що ге­нерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.

Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаїздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приїхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лей­ба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжн­ий корм...

Понаїздили новi прикажчики та зараз кинулись од-би­рати мiсце для панських покоїв. Дивились, обдивля­лись, мiряли, розмiряли, - та звелiли Блiщенковi та Мо­тузцi ви­селитись аж на вигiн. Тi, як почули - руками й но­гами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сiм'ю та й зман­дру­ва­ли...

Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля - сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках!

Дожидати страшного страшнiше, нiж його пережи­вати. "Що буде? Що завтра буде?.."-кожен думав, лягаю­чи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра - заложили на­то­мiсть палац. Десь понабували й дерева: такого пона­вер­тали, що нiщани аж жахалися... На пiсля­завтрього загадали чоловiкам теє дерево обтi­су­вати. Забрали чоловi­ки сокири, пiшли обтiсувати...

Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що та­ка озiя стоїть серед села, оторочилась їх низеньки­ми ха­точками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пi­щанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше - не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi боро­да­тий при­кажчик ходив вiд хати до хати - загадував, щоб на зав­тра жiнки були той палац мазати.

- Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки.

- Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... - раїли чоловiки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку до­рогу, - перший раз потягли на панщину...

Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом бу­дували кухнi, комори, сараї, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, - треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб дов­гобородому По­таповичу превосходительна й спасибi ска­за­ла!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сю­ди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками кряч­кою висiв... Здається, пiщани не дбали так за своїм доб­ром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те гене­ральське спасибi!!

Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяє: муштрує "хохлiков", як треба "гаспажу" зустрiча­ти.

Аж ось - i сама приїхала...

Збiглись пiщани - козаки й генераловi - дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть по­прогонили. А генералових - чоловiкiв вистроїли в одну ла­ву; жiнок - у другу; парубкiв - у третю; дiвчат - у четверту, а малих дiток - у п'яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлi­бом-сiллю... "Ось, мов, вельможна, - усе твоє добро при­па­дає..." Потапович так i вчив, щоб сказали... "припадає до твоїх превосходительних нiг!"

Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так бать­ко та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з це­ркви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, - сказала, що неду­жа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть не глянула на ку­медiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тi­льки забачили свою "молоду" ззаду, - високу, суху, як в'я­лу тараню, - коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горницi, зля­гаючи на руки двох хороше зодягнених дiвок...

Дiти, два хлопчики - старшенькому лiт, може, дванад­цять, а меншому з десять, - повискакували за матiр'ю з ри­д­вану та й побiгли мiж народ. Не глянули вони на старих дiдiв, минули чоловiкiв, жiнок, парубкiв... Панськi оченята зразу забiгали по цвiтучому садочку рiзних квi­ток, що ви­глядали з-за чорнявих дiвочих голiв...

Оглядiвши дiвчат, перебiгли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з низенько постриженими го­ловами, з невеличкими оселедцями. Паничi запитали, щб то, полапали рученятами, поскубли злегенька. На-рi­зно од пiщан, неподалеку, стояли кацапи - у червоних сорочках, у широких бородах - i смiялися з паничiвської вигадки!

- Вишь, Афоня, - на што офти хохлики... Знатна, баря, дериi.. Ану, вот таво хахлёнка!

- Какова? - пита старшенький, поглядаючи то на хло­п'ят, то на кацапiв.

- А вот таво - чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що сто­яв скраю. Той, як яструб, вирвався.

- За що ти скубешся? Дивись - який!!

- Ты... ты... ы!.. - заричали на його бородатi заступни­ки, зцi­ливши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов'язана бiлою ху­сткою з намiткою, висунулась з-за других жiнок. Блiда, як крей­да, вона крiзь сльози ледве промовила:

- За вiщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грi­шка!

Паничi весело зареготались та й побiгли в горницi. Не­забаром прийшов приказ розходитись: бариня з до­ро­ги спочивати хочуть! Лави перемiшалися... Потягли піща­ни по домiвках, носи повiсивши, понесли неодраднi дум­ки в похнюпленiй головi, невеселе почування в серцi...

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе - само при­йде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нiгде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок ви­копали й риби напустили. Трохи згодом - улиця вузька. Треба роз­ширити - треба урiзати людських городiв! - Урiзали й городiв, розчистили не вулицю, а майдан... - Уп'ять велено: позносити насупроти палацу всi хатки, бо за тими кри­вобокими хатками немає нiякого виду з пансь­ких вiкон! - Позносили й супротивнi хатки, насадили перед двором ви­соких та тонких тополь...

Отак що день - усе новий та й новий приказ, нова й нова вигадка! Щодня камiнець по камiнчику вибивали з людської волi. Кожен час вкорочувався уривок, на котрiм були пiщани прив'язанi до генеральшi, - поки не вкоротил­и так, що вже можна було безпечно за