Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

А з ним щасливеє життя й благословення,

І буде вік в честі їх у людей імення.

7 декабря 1857 г.,

Харьков

Ну, дядино Варко! 80

Прийшлось було шпарко:

Таке напало,

Опановало,

Що притьмом згинуть

І ноги одкинуть!

Груди підперло,

Нутро замерло;

Очі - цибульки,

На носі бурульки,

А з носа... крий боже!

Що й сказать негоже:

Знай, хлюпа і плюска,

Мов в калюжі гуска!

А в пельці ж то, в пельці!

Неначе в бутельці;

Зашпунтовало,

Замуцьовало,

Що ні ковтнути,

Ані дихнути!

Так тебе скрутить,-

Аж баньки помутить!

А в роті бридко,

Що й плямкнуть гидко:

Приміром, вівці

Стояли на днівці!..

Язик мов з сириці,

На язиці печериці...

Така нудота,

Шо й вмерти б охота!

А тіло мліє,

В очах жовтіє,

І млосно, і нудно,

І так якось чудно:

Все б то на воміти...

От жінка й діти

Голосять: «Тату!

Покличмо в хату

Варку, то, може,

Трохи поможе!»

Покликали Варку,

Піднесли їй чарку:

Вона ж як погляне:

«Се,- каже,- погане!

Се, бач, од пристріту!

Подай воду гріту!»

Подали водиці

І кухоль з полиці.

Звернула до сходу,

Подула на воду.

Перехрестилась

І помолилась;

І над водою -

Кив головою!

Кивала-кивала,

Шептала-шептала,

Подивилась в вічі,

І сплюнувши тричі,

Та й бурх солі в склянку,

Мабуть, з хвиліжанку!

«Випий же,- каже,-

Жінка дьогтем змаже».

Випив, скривився,

Трохи не скрутився!

Бридка од одмінка!

От шмарує жінка;

Вона ж ялозить,

А тут морозить;

А піт підо мною

Ропа ропою!

Я зціплю зуби -

Трусяться губи...

Тут - гульк! - надо мною

Нічною добою

Скоїлось диво -

З сирівцю пиво!

От я й оклигав!

А то б проплигав

По пеклу довгенько...

Ну, дядино-ненько!

Воно за сю ласку

Дав би й на запаску,

Та грошей не маю,

Хіба заспіваю.

А ти, кобзарю,

Заграй про Варю!

Пісня

Ой не вода клубком крутить

В криниці й шумує.

То вдівонька сльози губить

І гірко жалкує.

Ой дарма тій воді литься

З повної криниці,

Як нікому в ній напиться

Свіжої водиці.

Нащо й слізки вдові лити,

Коли той вже в небі,

Що вмів сльози осушити

В незгоді й потребі?

Ой, не горлиця ж на дубі

В діброві воркує,-

То вдова по мужі любім

Стогне і горює.

Не воркуй же ти, горленько,

Так смутно на гілці -

Не почує твій друженько,

Захоплений в сільці!

Плакала й ти, Варю, вволю:

Мертвим сліз не треба;

Тепер дбай на дітську долю.

А долі жди з неба!

28 декабря 1857 г.,

Харьков

Изми мя, господи, от человека лукава;

от мужа неправедна избави мя.

О, вирви, господи, мене з рук чоловіка,

Що шарпає мене, мов горлицю шульпіка!

І од лукавого мене ти слобони,

Бо в серці щось лихе задумують вони

І гострять на мене свої, мов стріли, зуби;

Шукають, де ступлю, вони моєї згуби.

Язик їх - патока, а думка не така -

Отрута лютая, ще гірш от мишака.

О! Визволи мене од хитрих ворогів,

Що підо мною день і ніч копають рів!

Бач, притрусили, як тенета, квіточками!

Бач, під моїми, як капкан, стирчить ногами,

І, мов тим пліточкам, принаду на гачках

Розставили вони скрізь на моїх стежках!

От в смутку я й кажу; ти, госпідь мій, надія,

Рятуй! Бо до землі моя приклякла шия!

Ти ж боронив мене, за мене скрізь знайшовсь,

Як з ворогами я за честь твою боровсь.

Не попусти й тепер мене ти в вражі руки,

Бо так роз’юшаться, що наберусь я муки!

А що ті брехуни на мене там несуть,-

На їх же голови ті кривди і спадуть.

Із неба угілля спаде і злих попалить,

І янгол кари їх на дно до пекла звалить.

Та вже не пановать на світі брехунам,

Не здобровать і злим, що допікають нам.

Хоч присягнуть,- їм суд у господа недовгий,

Всяк одбере своє: зобидчик, пан і вбогий.

Прославить же тебе правдивий чоловік,

Й перед лицем твоїм в раю жив буде ввік.

7 декабря 1858 г.,

Харьков

Живый в помощи вышнего,

в кро́ве бога небесного водворится.

Хто в божій помочі надію положив,

Той в небі з господом, не на землі прожив,

Той скаже: «Господи! Ти в смутку мій рятунок,

В недолі і в біді заслона і притулок;

Бо з ловчого тенет тебе він слобонить

І язики людські об тебе притупить;

Од ворогів тебе плечима він заслонить,

Обгорне крилами, притулить, оборонить;

І правда божа - лук твій буде і сайдак,

І не спітка тебе о півнях переляк,

І гостра днем стріла до тебе не торкнеться;

Тебе нічна мара і денний біс жахнеться.

Махнеш наліво - тут серп тисячу пожне,

Махнеш направо - смерть сто сотень підотне

І все зітре кругом, жалом все злиже, згубить,

А дальше й на ступінь до тебе не підступить;

Ти ж будеш з вишини на світ сей поглядать

І