Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

Хоче танцювати.

Ой я б, тату, не дуже

Тих медів бажала,

Коли ж мати... байдуже!

«Пий, дочко!» - сказала.

«Та пий,- каже,- поки п’ється!

Нехай легко там ікнеться -

І батькові, і дитині,

І в господі всій родині!

Хай цибулю батько лупить,

А нам капшук з скрині цупить

Та в Полтаву надсилає,

Поки мати тут гуляє!

Скачи ж, дочко!.. Мати скаче:

Нехай дома батько плаче!..»

31 декабря 1855 г.,

Харьков

Володьку, не казись!.. Поб’ю!

Послухай раду ти мою!

Коли не преш зо мною в сварку,

Так ти схопи своїх, Олену й Варку,

Та надвечір поки й чухрай

До нас на збіжень, ось, бач, чай.

Моя стара й дочка сказали,

Що будуть кобзи і цимбали

Натщесерце дівчатам грать

І хлопцям голод проганять.

А ти шепни Олені й Варці,

Що я од жінки вкрав калганної по чарці

Та деякий-таки й курятини шматок.

Заберемось собі в куток,

Згадаємо свою родину

Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину!

16 января 1856 г.,

Харьков

Скачи, мати,

Серед хати,

Підтикай запаску!

Шахрай нитки

І півмітки

За шинкарську ласку.

Хай сусідки

На послідки

Дивляться й регочуть:

Поморгають,

Покивають

Та й пересокочуть.

Кругляй, мати!

Щоб всім знати,

Поки ще з півжмені

Бряжчить бідних

Шагів мідних

В батьківській кишені!

А не стане?

Він достане:

Се його вже діло…

Через кладки,

Без оглядки

Махай у шинк сміло!

А не вірять,

А не мірять

Набір у шиночку?

Сунь очіпок,

Застав діток,

Скинь плахту й сорочку!

Все то бридні,

Все то злидні:

Згине - й наживеться,

А мед-пиво

(То ж то й диво!)

Тільки й пить, як п’ється!

21 января 1856 г.,

Харьков

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..

Чого, як молода та кізочка в бору,

Що чи ногами лист сухенький заворушить,

Чи вітерець шепне, чи жовна там кору

На липі подовбе, чи ящірка зелена

Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена,

Шукає матері, дрижить, втіка...

Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..

Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!

Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!..

Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк

З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,

Щоб долею вертіть твоєю сяк і так

І славу накликать на тебе та пригоду!..

Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:

Не вік же ягоді на гілці червоніти,

Не вік при матері і дівці дівовать...

Ой час теляточко від матки одлучити!..

16 марта 1856 г.

Печально я гляжу на наше поколенье.

Лермонтов

Як подивлюсь на хист теперішніх людців,

На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..

То, далебі, дрючок отак би і вхопив,

Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!

Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!..

Учора - байдики, сьогодні - перелоги;

Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така,

До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги!

І кат їх батька зна, над чим таким важким

Дихтовні животи вони понадривали?

Сказать би, не в примір, приміром би таким,

Що над горілкою - так ні!.. Не коштували!

Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,

Як їх батьки колись та їх діди кругляли!..

Не вспіють квартою в ротах пополоскать,-

Вже й по-індичому в шинку загерготали!

З похмілля нудяться, їдять за горобця,

Об Се́мені дрижать, 78 об Пе́трі - зранку мліють, 79

А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця!..

Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!

Та й без пропа́сниці - не скілько з їх добра,

І кращих, не в примір, кладуть у домовині!

Худобоньки - дасть біг!.. Ні хати, ні двора,

В великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині!

Та ще й яка на їх одежина стирчить!..

Як звізди на небі - на латці латка сяє;

Сорочка - решето; очкур пірнув в живіт,

Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.

І що за пляшкою придбали їх батьки,-

Вони потве́резу протринькали і на́тще;

Не з’їли, не спили, та все, небораки,

На хмари дивлячись, здихають важче й важче!

Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!

Чи трапиться стрілять...- Пшик порох на пановці!..

Уже й злякалися! беркиць... об землю бряк!..

«Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!»

І все обридло їм, і все їм не в користь:

Тут не вередить їм, а там друге́ завадить;

Поли́зкають борщу, ковтнуть галушок з шість,-

Уже й кородяться, що й бабка не порадить.

І марно як жили, так марно і помруть,

Як ті на яблуні червиві скороспілки,

Що рано відцвіли та рано й опадуть,

Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!

І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли,

Поверне череп їх та в лоб ногою стук,

Та й скаже: «Як жили, так