Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

24 марта 1856 г.,

Харьков

Колись було,

Та вже давно…

Аж за Богдана Хміля;

Аби папір,

Черкай на спір!

Писалось без портхвіля.

Тепер інак,

Та й мудро так:

Вся сила, бач, в портхвілях!

За те ж не лай

І вибачай,

Що пишуть, мов з похмілля!

Воно й не див!

Бо розум жив

Тогді в старій хатинці,

Тепер зійшов,

Жить перейшов

В мальованім будинці!

2 марта 1857 г.,

Харьков

К тебе возведох очи мои,

живущему на небеси и проч.

До тебе, господи, що там живеш на небі,

Звертаю очі я в пригоді і в потребі.

Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде

Або як наймичка прохать до пані йде,

Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі,-

Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.

Ой, змилуйсь, господи! Та змилуйся ж на нас!

Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;

А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні,

Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.

18 ноября 1857 г.,

Харьков

Господи, искусил мя еси

и познал мя еси и проч.

Чи ще ж ти, господи, мене не розізнав?

Чи ще не вивідав, чим був я і чим став?

Чи є ж що із мого життя тобі незвісне,

Яке воно там є, широкеє чи тісне?

Чи наміркуюсь встать, чи сісти, чи лягти,

Вже ти й попередив, вже й думку знаєш ти!

Ти стежки й манівці мої сходив зарання,

Де навпростець іти, а де звернуть з провалля,

І що ж? Знайшов же ти хоч в одному слівці

Облуду на моїм правдивім язиці?

І що теперечки трапляється зо мною,

І що траплялося ще дітською порою,-

Перед тобою все, як в дзеркалі, стоїть;

Де стану, на мені рука твоя лежить.

Ти ж сотворив мене, так і орудуй мною!

Куди звелиш іти - піду я за тобою.

Твій розум до мого,- що небо без границь,

Мій - порох перед ним і пада з ляку ниць,

Куди від духу я твого і де сховаюсь?

Де від лиця твого втечу я і притаюсь?

Чи в небо полину, то й ти ж на небесі,

Чи в пекло зсунуся, то й в пеклі ти ж єси!

Позичу крила я у ранньої зірниці,

Край моря полечу, де й не літали птиці,-

І там поспієш ти рукою захопить,

Другою в глибині мене морській спинить.

І думаю собі: от, може, тьма закриє;

Коли ж дивлюсь, аж тьма, мов ясний день, світліє;

Бо у тебе нема ні мгли, ні темноти,

І ніч твоя - що день, так сяє, як і ти,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І із людей ніхто ізроду не пізна,

Де світ заходить твій і де почнеться тьма,

Бо перш, ніж понесла мене в утробі мати,

І перш, ніж почала в пелюшках сповивати,-

Ти в ній сповив мене, ти мною завладав

І з чрева матері на світ мене позвав!

Так дякувать тобі за се дивенне діло,

Що встроїв хитро так мою ти душу й тіло!

І кісточка моя не втаїлась в тебе,

Що нищечком создав ти, боже, од мене,

Ні жилочка, ні хрящ самих дрібненьких діток,

Що десь в бескидах ти зіткав, мов ткач той з ниток.

Ти бачиш все, чого ще я й не починав,

А ще зроблю,- і все ти в книжці записав,

І поряд, день у день, усі мої учинки,

Як трапляться, так в ній стоять до одробинки.

От тим-то, господи, мені ті й люб’язні,

Що люблять твій закон, вподобались тобі,

Бо міру ласк твоїх до нас той тільки б змірив,

Хто по зерну пісок морський злічив і звірив.

Засну - ти сторожем біля мене не спиш!..

Прочумаюсь… зирк! - вп’ять біля мене стоїш!

Ой, час би, господи, з лукавством поквитаться!

А доки ж людям злим над добрими згнущаться?

Геть, п’явки, від мене, що кров людську ссете

І в гордості хулу на бога несете!

Возненавиділи вони тебе, мій боже!

Возненавиджу й я їх, скілько серце зможе!

На їх я глядячи, мов ярий віск, розтав,

Бо ворогів твоїх так взяв би й розірвав!..

Слідкуй за мною скрізь ти, господи мій милий!

Чи де уста мої неправду говорили?

Підслухай ти мої і серце, і язик,

Глянь на стежки мої, чи злий я чоловік?

Чи скривдив я кого, чи не поміг, де треба?

Так наведи ж мене на стежечку до неба!

28 ноября 1857 г.,

Харьков

Се что добро или что красно,

но еже жити братии вкупе и проч.

Нема вже й кращої людської в світі долі,

Як вкупці братики живуть по божій волі,

Так миро дороге лиснить на голові,

По Аароновій стікає бороді

І капа на його одежу саєтову,

Так аєрмонськая, сказать, приміром, к слову,

Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар,

Так і на їх роси́ть із неба божий