Доля - Павло Грабовський
На шлях новий все сміливо зверта.
Що пізній галас мертвих і сліпучих?
Збудися, краю! Світ не весь потух!
От-от засяє красне сонце в тучах;
З усюд повіяв животворний дух.
Летять могучі відгуки свободи
В міста, гаї, на села, на луги...
Старого храму пали трухлі сходи,
Не вдержали міцних ступнів ноги.
Михаловський
* * *
Не буду я на долю нарікати,
Яка б пекуча не була вона,
Хоч тайний дух не перестав шептати:
Працюй - за все подякує труна!
Не жаль мені, що сивіє мій волос,
Що незабаром прийде мій кінець;
Минулого не верне журний голос...
Смерть - над усім пануючий вінець.
Та сум бере, що без життя, без плоду,
На рій дурниць моє життя звелось;
Гадав служити рідному народу,
Та чисто все за вітром рознеслось.
Де заміри, змагання? Де та сила?
Все, все до крихти доля підтяла,
Мов на сміх давши гороб’ячі крила,
А пориви могучого орла!
Бенедиктов
* * *
В тихім повітрячка чистого лескоті
Все мені поступ твій милий вчувається;
Білої хвилоньки в морському плескоті
Перс твоїх хвиля неначе здимається.
В шелесті ніжнім гнучкої тополеньки
Мариться шепіт твій любий, живісінький;
В цілому світі не знаю я доленьки,
Крім тебе, друже коханий, однісінький!
Ти моє серце, південне проміннячко,
Місяць осріблений, зірка тихесенька,
Ти - моя радість і горе-боліннячко,
Ранок мій ясний і нічка темнесенька!
Михайлов-Шеллер
* * *
Хай люди б’ються між собою,
А розтич з нуждою ростуть -
Засвітить сонце над тобою,
Любов і братство розцвітуть.
Так тішать змучену людину...
Слова... самісінькі слова...
Бо справді бачиш різанину,
Від сліз дуріє голова.
Оболенський
* * *
Чи скоро скінчиться мук людських дорога
І стогін замовкне народний?
Чи скоро допроситься милості в бога
Нетяга голодний?
Авенаріус
* * *
Лінь тікає діла,
Як сонечка тьма;
Лінь - се одур тіла;
Одур - лінь ума.
Цертелєв
* * *
Збудував собі храм я в пустині,
Повиводив на всхід вівтарі,
Зготував жертву божій святині,
Ставники запалив на зорі.
Я молився, щоб пишне світило
Оживило простори пусті,
Храм промінням своїм озарило,
Розігнало геть хмари густі.
По черзі дні минають за днями,
Погасають мої ставники,
Течуть літа, а тьма все над нами,-
Ясний ранок не йде здалеки.
Іван Аксаков
* * *
Молюсь я щиро богу нині:
Без сил, в байдужності німій,
В ганебі досвіду та ліні
Не дай зітліть душі моїй!
А розбуди і серце, й розум,
Лякливість рабську побори,
Не сковуй мудрості морозом,
З людською лжею не мири!
Не дай знікчемніти в покої,
Пошли життя мені трудне,
Але з безстрасності гидкої,
З недбальства вирятуй мене!
Павло Козлов
* * *
Дні безслідно минають за днями,
Рік за роком кудись уплива;
Розпрощавсь я з чудовими снами,
Моє серце нудьга розрива.
Всюди хмарно від думки сумної,
Безнадійність, як молотом, б’є...
Де подітись від кривди земної...
Хіба в небі? Так крил не стає!
Якубович
I
Конай один... в собі носи
Свої пекучі муки,
У стрічних жалю не проси,
Простягши старцем руки!
Сховай поглибше слід журби
І в самоті кімнати
Нічної тихої доби
Оплач свої утрати!
Конай один... в собі знаходь
Рятунку, а не в людях,
До світла істини доходь
З терпінням гордим в грудях!
А вдарить час останній твій:
Надії переживши,
Героєм гинь, бий кухоль свій,
До краю не допивши!
II
Зоряне небо, німе, зачароване...
Зірка коралом спада:
То комусь царство небесне дароване,
Душу господь дожида.
Довго небозі ніч темна без досвіту
Горем-тюрмою була;
Вихор розвіював мрієньки по світу
В морі неправди та зла.
Зглянувся бог: посила з колісницею
Ангела - взяти її...
Ярко засяяв коралом-зірницею
Слід колісниці тії.
III
Дні пропали сліз та гніву,
Суму, муки, жаху дні...
Стих веселий відгук співу,
Скрізь погашено огні.
Зло дістало перемогу!
По ночах я сльози ллю
Та молюся нишком богу,
Правди вічної молю.
Припадаю за незрячих,
За знесилених усіх.
До благань моїх гарячих,
До благань моїх святих,
Сильний боже, чулий слухом,
Гнів спинивши, прихились,
Щоб заради слабих духом
Дні сі швидше пронеслись!
IV
Ум мовчить, тіка роботи,
Все нехтує часом;
Демон мук та знеохоти
Шепче раз за разом:
«Годі! Ранок крізь віконце
Гляне після ночі;
Але доки зійде сонце,
Роса виїсть очі!»
