Доля - Павло Грабовський
Про побіду задзвонили.
А як хлопа в яму клали,-
Вітри в лісі завивали,
Задзвонили по небозі
Дзвінки лілій при дорозі.
VI
Та коли ж ми, коли діждем
Тії весни, того свята,
Що з-під стріхи з-під курної
Забіліє наша хата?
Та коли ж ми, коли діждем
Того ранку, тії днини,
Що нам сонце крізь віконце
Більше світла свого кине?
Та коли ж ми, коли діждем
Тії зорі, тії долі,
Що нам колос зажовтіє
На зубоженому полі?
Завірюха гуде в пущах,
Завірюха снігом віє;
Блисне місяць, стужа вдарить -
Разом хата побіліє.
З неба сходить день наш білий,
Ясне сонце з неба сходить;
Рілля, слізьми засіяна,
Злотий колос нам уродить.
VII
Вподовж луки, вподовж поля
Пройшла доля і недоля,
І з приполів довгих свити
Засівали всякі квіти.
Чорні зерна в землю пали
Сліз рясними крапельками,
Світлі з вітром розлетілись,
Закружили мотилями.
А на весну з того сіву
Будяками земля вкрилась:
Тільки де-де кущик ягід,
Де-де квітка притулилась.
VIII
Три стежки ти протерла,
Недоле наша - доле!
В той бік прямує перша,
Де орють панське поле;
Друга веде ліворуч,
До корчми сяє біла;
А третя на той цвинтар,
Де спить родина мила.
Від трудового поту
На одній стоять роси;
На другій - з тата, з мами
Сміються діти босі.
На третій - літнім ранком
Цвіркливий коник скаче,
Хрести погнулись чорні,
Берізка тихо плаче.
По тих стежках люд вбогий
В сермягах водить скруха...
Хто ж шлях йому покаже
У світле царство духа?
ДО РАБИ
З сербської мови
З любов’ю хилюсь пред тобою;
Журба якась душить мене;
Коли вже ти діждеш покою,
Коли твоє рабство мине?
Дарма, що ти гинеш без долі,
Що промінь тобі не мигтів;
Прекрасна ти навіть в неволі,
Страшніша грози для катів.
Тебе засудили на муки,
Терновим вінком оплели,
Скували і ноги, і руки,
З дитинства в ярмо запрягли.
Змагайся! Загинуть тирани,
А з ними облуда і лжа...
Змагайся! Загояться рани:
Є всякому здирству межа!
Терпи, моя любонько мила:
Скінчаться скорботи німі...
Світи нам, як перше світила,
Тлій вогником сховним у тьмі.
Розжевриться він незабаром,
Як море кругом запала
Великим невгасним пожаром,
Впень знищить всі закутки зла!
Адам Асник
* * *
Даремна праця, марний труд,
Даремні нарікання:
Часам минулим чудо з чуд
Не верне існування.
Нас дожидаються живі,
Нова мета нас кличе;
Хто до вінка на голові
Зів’ялі лаври тиче?
Ніщо не спине бистрих хвиль
Життя людського... Годі!
Даремний жаль! Немає сил
Сказати «стій!» природі.
Сологуб
* * *
Де ти, щастя? Де ти, втіхо?
Невже ж кличу тебе даром?
Прилітай розважить лихо,
Повійни на серце чаром.
Принесись душею, пташко,
Втихомир чуття шалене;
Глянь, як світом нужу важко,
Усміхнись хоч раз до мене.
В головах стань невидюче,
Моя мріє, зоре рання;
Загой в грудях все болюче
Слівцем ніжним покохання!
Нехай страдник одинокий
Хоч на час забуде муки,
На хвилинку знайде спокій
Від боління та розлуки.
Веневітінов
* * *
Шануй співця за гуки щирі,
Сховай гордячий осуд свій,
Шукай розваги в творчій лірі,
Та не звіряйся зразу їй!
Не все - пророки та обранці
З печаттю марень потайних,
Не все - небес святі посланці
З огнем глаголів неземних!
Голенищев-Кутузов
* * *
Спинись, друже, покинь дорікання гнівні
За нікчемність мою та знемогу!
Міцні стіни тюрми живосилом мені
Заступили до світла дорогу.
Вір: звалю я колись оту силу лиху,
Рознесу мою замкнуту вежу,
А безлячно піду по новому шляху,
У мандрівницьку вдягшись одежу.
З пекла шумних столиць утечу я гай-гай,
Затаївши журбу неслухняну,
Придивлюся до ран, що шматують наш край
До старчачої хати загляну.
Крізь дими каганців вбачу голод людський,
На обличчях - терпливості смуги;
При дорозі в шинку вчую стогін рвучкий
Безнадійної п’яної туги.
А вернувшись назад, заспіваю-утну,
Та не так, як співалось донині:
Ні, почувши тоді мою пісню сумну,
Ти поклонишся їй, мов святині.
Олекса Толстой
* * *
Сидить під балдахіном
Китаєць Дцу Киндзин
І каже мандаринам:
«Я всім вам мандарин!
Велить владика краю
Мені спитати вас:
Чому серед Китаю
Ладу немає в нас?»
Задами покрутили
Китайці до землі;
«Ми,- кажуть,- і хотіли,
Та ще не завели.
Бо дуже молоденькі,
П’ять тисяч літ всього,
Звичайно, зелененькі,-
Де взять ладу того?
Але клянемся чаєм,
Усяким, який є:
Щодня розпочинаєм,
Та часу не стає...»
«Гаразд! Люблю за вдачу,-
Одмовив Дцу Киндзин.-
Не трохи було, бачу,
У вас лихих причин.
