Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Як ми з’ясували, «податки керують грошима». А також встановили, що з погляду суверена, який створює гроші, мета монетарної системи — переміщення ресурсів у державний сектор. Зрозуміло, що ми не хочемо переміщувати всі ресурси в державний сектор — хочемо залишити трохи для «приватних потреб». Крім цього, ми хочемо, щоб цей процес був «ефективний»: переміщення ресурсів у державний сектор не повинне заважати продуктивній та корисній діяльності в приватному секторі. Було б навіть краще, якби процес оподаткування задля переміщення ресурсів в державний сектор стимулював вигідну економічну активність, яка відповідає потребам як державного, так і приватного секторів.
Отже, нам слід подумати, який вид податку може «керувати» валютою (тобто створювати та підтримувати на неї попит), не пригнічуючи бажаної приватної ініціативи. Наприклад, що було б, якби ми оподатковували оплачувану працю ставкою 15 %, намагаючись стимулювати попит на суверенну валюту? До речі, у США є такий податок на зарплату (що називається податком FICA — відповідно до Федерального закону про оподаткування у фонд соціального страхування), який становить близько 15 % від виплаченої зарплати; половину сплачує працедавець, а половину — працівник.
Щоб відповісти на поставлене запитання, спершу розгляньмо немонетизовану економіку (скажімо, племінного або феодального суспільства), коли мета виробництва — пряме використання, а не продаж на ринках, і люди працюють не заради зарплати, а для задоволення власних споживчих потреб. Новостворена суверенна держава хоче перемістити ресурси до себе, стягуючи із зарплати податок у розмірі 15 % і витрачаючи свою валюту, виражену в доларах, щоб найняти робочу силу. На самому початку становлення нашої монетарної системи ми не могли стимулювати попит на валюту, оскільки ніхто б не працював за грошову оплату. Члени племінного або феодального суспільства вирощували б зернові чи полювали на оленя, за частку продукції, розподіленої згідно зі звичаєм.
Не потрібно було працювати заради грошової зарплати, тому люди могли відмовитися від пропозиції отримувати валюту за свою роботу. І вони уникали податків, відмовляючись від оплачуваної роботи. У цьому випадку уникання монетизації — це оптимальна стратегія. Нова держава пропонуватиме свою валюту, але не знайде тих, хто погодиться її приймати та використовувати. Їй доведеться звернутися до очевидної сили — вирядити війська, щоб отримати ресурси для державних потреб. Податок на монетарний прибуток не стимулюватиме валюту, якщо економіка ще не монетизована. Саме це і з’ясували європейські колоніальні держави, коли спробували монетизувати Африку [Wray 1998]. Потрібен обґрунтовано широкий податок, якого важко уникнути. Скажімо, податку на грошовий прибуток уникнути легко, якщо люди можуть жити без грошового прибутку.
Тому колонізатори встановлювали податок з особи чи з оселі, бо кожна людина має житло. Спочатку цей вид податку добре стимулює валюту. (Ми жодним чином не захищаємо й не виправдовуємо колонізацію Африки, будь-якого іншого континенту чи окремої країни. Це лише приклад з історії на підтвердження основної думки). Коли економіку монетизовано таким чином, що більшість її суб’єктів повинні працювати заради грошових прибутків, бо речі першої необхідності можна придбати лише за гроші, тоді можна перейти до інших видів податків. У високо монетизованих економіках доволі поширена практика встановлювати податки на зарплату, продаж, прибутки, доходи, а також на багатство. Це «працюватиме» тоді, коли економіку монетизували, однак «не працюватиме» в ще не монетизованій економіці.
Але чи це найкращий спосіб стимулювати валюту? Джордж Гільдер й Артур Лаффер, відомі економісти доби «рейганоміки»230 й представники економічної школи, що пояснює розвиток із погляду пропозиції, мали рацію, коли доводили, що ці типи податків підважують економіку, тобто перешкоджають трудовій діяльності (або торговельній діяльності). Якщо ми оподаткуємо прибуток із зарплати ставкою 15 % (як податок на зарплату у США), тоді робота за зарплату «з маржею» винагороджуватиметься менше, ніж дозвілля. (Зауважте, що податок на зарплату особливо небезпечний, бо оподатковується лише людська праця, а рÓботи залишаються «непокарані». Це сприяє використанню праці роботів замість людської праці). Прихильники економічної школи, що пояснює розвиток з погляду пропозиції, мабуть, переоцінили такий ефект, і все-таки доцільно говорити про те, що податки на зарплати зменшать «трудову діяльність». Із соціального погляду «трудова діяльність» — це не щось «погане» у звичному розумінні. Завдяки праці ми можемо реалізовувати як свої суспільні цілі, так і приватні. (Так, люди можуть і часом працюють забагато. Але це проблема, з якою можна легше впоратися іншими способами. Наприклад, вимагати від працедавців півтора- або двократної оплати за понаднормові години. Це хороший спосіб перешкодити надмірній, недобровільній, понаднормовій праці. Зменшення законного робочого дня та робочого тижня теж може скоротити надлишкові години). Оподаткування праці, тобто оподаткування «хорошого», а не «поганого», може знеохотити поведінку громадян, яка слугує суспільним і приватним інтересам.
Отже, оподатковуйте погане, а не хороше
Ми вже досить довго оподатковуємо різноманітні спокуси. Оскільки дехто плутається щодо мети податків на спокуси, слід пояснити зрозуміліше: оподаткування поганого (як-от шкідливих звичок) призначене не для «отримання доходу», а для «зменшення спокус». Ми хочемо зменшити спокусу курити, забруднювати довкілля чи здійснювати швидкісний трейдинг на фінансових ринках. Багато економістів і деякі політики лобіюють ідею запровадження податку на фінансові операції — так званого «податку Тобіна» (на фінансові трансакції). Вони розглядають його як потенційно велике джерело доходу від податків для «оплати» всіх урядових програм, які ці економісти та політики просувають та захищають. Проте, беручи до уваги всі наші аргументи, має бути очевидно, що завдання податку Тобіна — скоротити фінансові трансакції. Такий податок повністю усунув би спокусу швидкісного трейдингу на фінансових ринках, якби його запровадження взагалі не принесло доходу. Те саме стосується податку на цигарки. І податку на викиди вуглекислого газу. Зрозуміло, що дуже важко досягти ідеалу — досі є люди, які палять, і ще дуже довго ми нічого не вдіємо із викидами вуглекислого газу. І все-таки мета податку на спокусу — зменшити спокусу, а не отримати дохід.
Чи можемо ми уявити податок на погані види економічної поведінки, який би також міг «керувати» валютою?
Якби податок на цигарки був частково ефективний, він зменшив би кількість тих, хто палить, до купки справді залежних курців і, звісно, не дуже добре «стимулював би» валюту. Лише нікотинозалежним була б потрібна валюта, щоб оплатити податок. І хоча дехто з нас, некурців, теж захотів би отримати валюту (бо тоді нікотинозалежні працювали б на нас, щоб отримати засоби для сплати податку), більшості людей вона б не була потрібна.
А як бути з податком на житло? Майже всі ми потребуємо власної оселі. Тому податок на житло має надзвичайно широку базу оподаткування. Такий податок «керував» би валютою. Але хіба житло — це спокуса, запитаєте ви? Власне, суть у впливі на довкілля: під забудову потрібна земельна ділянка, будівельні та оздобні матеріали і, найголовніше, енергія для обігрівання та охолодження будівлі. Тож саме податок на житловий простір, що вимірюється, наприклад, квадратними метрами житлового приміщення, буде податком на спокусу. І він
