Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі — і Боярин полетів униз…

Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.

— Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.

Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.

— Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]

Семен Святого Письма був добре навчений — учився в Острозі.

— Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.

Двері хутора були замкнені. Зсередини.

Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.

Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:

– Ісусе Назарейський!

Грюкнув засув, прочинилися двері.

— Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…

На долівці лежало шість трупів.

— Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…

— Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]

— Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною — тим більше не супротивники.

— А…

Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.

— Тут і двох кроків немає, молодик — і той не промаже.

Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.

— У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть — навіщо?

— Лотр.[34] — Білий пнув ногою зламану скриню.

— А кінь у стайні, а корова, а інше майно?

— Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.

Усі знову подивилися на мертвого козака.

— Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого — з убитого зняв, і все!

— Не про те мову ведете, — Адам Перший обвів усіх важким поглядом. — Чому він хату не запалив?

«А й справді? Викресати вогонь — і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»

І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:

— Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.

— А в нас немає іншого виходу.

За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.

— Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.

– І ще. — Адам Перший відкашлявся. — Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.

— Ну то й що? — Білий посміхнувся — і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…

«Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».

— Хрест святий, оружіє на диявола!

— Оце вчасно сказано, — і собі перехрестився Барило.

Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.

— Очуняв, тебе зве.

Драгон підійшов до Боярина.

— Слухай уважно. Це підтвердження.

«Підтвердження чого?»

— Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду — знайдемо. Другий у війську польському — дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю — цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших — ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий — слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.

— Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?

— Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.

Драгонові теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замість того, щоб іти на Вінницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богунові час зібрати військо, харчі, побудувати нові укріплення. Та й гетьман не спить, мабуть, інші полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через півмісяця-місяць до Красного повернуться козаки.

— Може, ще щось, у нього спитаємо. Але — про всяк випадок — пам’ятай: він із цих місць. І кинь свої жарти з люлькою — просто накажи ґноту, щоб горів.

Драгон так і зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоєним кінцем шомпола витяг кулю, а натомість запхав до дула шматок змащеної салом ганчірки, в якій було загорнуто кілька вухналів.[36] Не знаючи, що він до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такій темряві все одно можна стріляти тільки зблизька, а раз так, то вухналі страшніші.

Знову повторювалося те ж саме,