Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Чи далеко можеш віднести мене? — запитав я Ґвайгіра.

— На багато миль, — сказав він, — але не до краю землі. Мене послали віднести звістки, а не тягарі.

— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — і кінь найбистріший, бо ще ніколи не мав я такої потреби у швидкості.

— Тоді я віднесу тебе до Едораса, де у своїх палатах сидить правитель Рогану, — сказав він, — бо це не дуже далеко.

І я зрадів, бо в Марці Вершників, у Рогані, живуть рогірими, Повелителі коней, і немає коней, кращих за тих, які вирощують на цій широкій рівнині між Імлистими та Білими Горами.

— Думаєш, людям Рогану ще можна довіряти? — запитав я Ґвайгіра, бо зрада Сарумана похитнула мою віру.

— Вони сплачують данину кіньми, — відповів він, — і щороку відсилають до Мордору велику їх кількість чи так принаймні кажуть; але вони ще не в ярмі. Та якщо Саруман, як ти кажеш, став злим, то і призначене їм не за горами.

Перед світанком він висадив мене на землю Рогану; та історія моя виходить дуже довгою. Решту я переповім коротко. У Рогані зло вже встигло попрацювати: брехня Сарумана; і король не прислухався до моїх попереджень. Він звелів мені вибрати коня і забиратися геть; і я вибрав собі коня до душі, чим неприємно його вразив. Бо забрав я найкращого коня цього краю, і такого я ніколи не бачив.

— Тоді він має бути направду шляхетним створінням, — сказав Араґорн, — і понад усі інші погані звістки засмучує мене те, що Саурон стягує таку данину. Цього не було в мої останні відвідини тієї землі.

— І зараз так не є, готовий поклястися, — сказав Боромир. — Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рогану, правдивих і хоробрих, наших союзників, котрі все ще живуть на землях, подарованих нами в давнину.

— Тінь Мордору лежить на далеких землях, — відповів Араґорн. — Саруман потрапив під неї. Роган оточений. Хтозна, що там знайдеш, коли повернешся?

— Принаймні не те, — сказав Боромир, — що вони відкуповуватимуться кіньми. Вони люблять коней, як рідних. І не без підстав, бо батьківщина коней Марки Вершників — луки Півночі, далекі від Тіні, і їхнє плем'я, як і їхніх господарів, походить із давніх вільних часів.

— Це так! — сказав Ґандалф. — І є серед них один, який міг народитись у пору юності світу. Коні Дев'ятьох із ним не позмагаються; він невтомний, швидкий, як вітер. Тінебором назвали його. Удень він лисніє, мов срібло; а вночі він невидимий, мов тінь. І хода його легка! Ще ніхто не об'їжджав його, а мені він підкорився і домчав мене до Ширу, коли Фродо був на Курганах, хоча я виїхав із Рогану лише тоді, коли той вийшов із Гобітона.

Та в дорозі мене брав страх. З наближенням до Півночі все частіше чув я про Вершників, і хоча щодня відстань між нами скорочувалася, вони все ж випереджали мене. Я дізнався, що вони розділилися: частина їх залишилася на східних кордонах, неподалік від Зеленого Шляху, а інші напали на Шир із півдня. Я приїхав до Гобітона, коли Фродо вже пішов; але я перемовився зі старим Правоногом. Слів багато, але не до діла. Його хвилювали вади нових власників Торбиного Кута.

— Я не зношу змін, — сказав він, — не для мого це віку, а тим паче — змін до гіршого.

«Зміни до гіршого» він повторював безліч разів.

— «Гірше» — погане слово, — сказав я йому, — і сподіваюся, тобі не доведеться пізнати його значення.

Та з потоку його промови я нарешті зрозумів, що менш ніж тиждень тому Фродо вже вийшов із Гобітона, а чорний вершник того ж вечора побував на Пригірку. Тоді я, переляканий, кинувся на пошуки. Я приїхав до Цапового Краю і застав його у стані збудження, мовби мурашник, розворушений патиком. Я заїхав до Струмкової Балки — двері розбиті, дім порожній; але на порозі лежав плащ, який належав Фродо. Тоді на якусь мить мене покинула надія, і я не залишався, щоби розвідати новини — інакше я би заспокоївся; натомість я поїхав слідом за Вершниками. А це було важко, бо сліди пішли в різні боки, і я розгубився. Та мені здалося, що один чи два попрямували до Брі; туди я і поїхав, роздумуючи, що сказати господареві заїзду. «Ах той Кремена, — думав я. — Якщо ця затримка — його провина, я його підсмажу, спечу старого дурня на повільному вогні». Він цього й очікував і, побачивши моє обличчя, впав пластом на долівку й одразу скис.

— Що ти з ним зробив? — вигукнув переляканий Фродо. — Він насправді був до нас дуже приязний і зробив усе, що міг.

Ґандалф засміявся.

— Не бійся! — сказав він. — Я не кусався, лише трішки погавкав. Так утішила мене новина, яку я від нього дізнався, що коли старий перестав труситися, я його обняв. Як це трапилося, я не міг з'ясувати, але довідався, що минулої ночі ти був у Брі й уранці виїхав разом із Бурлакою.

— Бурлака! — вигукнув я, зрадівши.

— Так, пане, боюся, що так, — сказав Кремена, не зрозумівши мене. — Він добрався до них, незважаючи на всі мої зусилля, і вони подалися разом із ним. Увесь час тут вони поводилися дуже дивно: примхливо, я би сказав.

— Осле! Дурню! Тричі шанований Барлімане! — сказав я. — Це найкраща новина з усіх, які я почув зі середини літа: вона вартує принаймні золотого. Нехай буде твоє пиво відтепер на сім літ неперевершеної якості! — сказав я. — А зараз я можу поспати, вперше не пам'ятаю вже відколи.

Отак я зостався на ніч, розмірковуючи, що сталося з Вершниками; бо виглядало на те, що у Брі чули тільки про двох. Але вночі їх з'явилося більше. Принаймні п'ятеро прийшло з заходу, і вони повалили ворота й бурею промчали через Брі; і народ там досі труситься і чекає кінця світу. Я піднявся перед світанням і подався за ними.

Не знаю напевно, та здається, що їхній ватажок залишився в засідці на південь від Брі, тоді як двоє проїхали через селище, а ще четверо вдерлися до Ширу. Та зазнавши поразки у Брі й у Струмковій Балці, вони понесли звістки до свого ватажка, тож за Дорогою ніхто, крім їхніх шпигунів, якийсь час не наглядав. Потім ватажок послав когось із них навпростець на схід, а сам, страшенно лютий, помчав із ватагою по Дорозі.

Я вітром полетів до Грозової і прибув туди перед заходом сонця наступного дня після виїзду з Брі — а вони мене