Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Отож ми знову повертаємося до знищення Персня, — сказав Ерестор, — але до жодного рішення ми не наблизилися. Чи є у нас сила знайти Вогонь, у якому його викувано? Цей шлях безнадійний. Нерозважливий, я би сказав, якби я не пам'ятав про глибоку мудрість Елронда.

— Безнадійний? Нерозважливий? — перепитав Ґандалф. — Це не безнадія, бо безнадія — лише для тих, для кого кінець безсумнівний. Ми не такі. Мудрість полягає в тому, щоби розгледіти необхідне, коли зважено всі інші засоби, хоча для тих, хто чіпляється за оманливу надію, це може видатися нерозважливим. То нехай нерозважливість буде нашим покровом, завісою перед очима Ворога! Адже він дуже мудрий і зважує все до найдрібнішого на терезах власної злоби. Та єдина міра, відома йому, — це жадання, жадання влади; і нею він міряє всі серця. У його серце не проникне думка, що хтось може від неї відмовитися, що, здобувши Перстень, ми спробуємо знищити його. Якщо ми будемо цього прагнути, то зіб'ємо його з пантелику.

— Принаймні на якийсь час, — сказав Елронд. — Цю дорогу треба пройти, але вона буде дуже важка. І ні сила, ні мудрість не заведуть нас далеко. Таке завдання слабкий може виконати так само успішно, як і сильний. Однак такими часто і є дії, що обертають колеса світу: малі руки працюють, бо повинні, тоді як очі великих удивляються вдалечінь.

— Гаразд, гаразд, пане Елронде! — зненацька втрутився Більбо. — Можеш не продовжувати! Цілком зрозуміло, на що ти натякаєш. Більбо, дурний гобіт, почав цю справу, то нехай і закінчує її або своє життя. Мені тут було дуже затишно, і книжка писалася. Якщо вам цікаво, то зараз саме дописую кінцівку. Я думав про такі слова: і жив він щасливо до кінця своїх днів. Це добра кінцівка й анітрохи не гірша через те, що її хтось уже використовував. Тепер мені слід її змінити: вона зовсім не справджується; та й, очевидно, допишу ще кілька розділів, якщо доживу. Ото жахлива прикрість. Коли мені вирушати?

Боромир із подивом подивився на Більбо, та усмішка застигла в нього на вустах, коли він побачив, із якою глибокою повагою решта присутніх ставиться до Більбо. Тільки Ґлоїн посміхнувся, але то була посмішка споминів.

— Звісно, дорогий Більбо, — сказав Ґандалф. — Якби ти справді зачинав цю справу, то було би справедливо, якби і закінчив її ти. Але ти дуже добре знаєш, що вважати себе зачинателем — занадто самовпевнено, і кожний герой відіграє лише невелику роль у великих діяннях. Не треба ніяковіти! Ми не сумніваємося, що як жарт ти висував хоробру пропозицію. Та це понад твої сили, Більбо. Ти не можеш повернути собі Перстень. Він помандрував далі. Якщо ти потребуєш моєї поради, то послухай: твоя роль закінчилася, тепер ти лише літописець. Завершуй свою книжку і не змінюй кінцівки! Усе ще є надія, що вона справдиться. Але готуйся написати продовження, коли вони повернуться.

Більбо засміявся:

— Ти ще ніколи не давав мені приємних порад. Оскільки всі твої неприємні поради були на краще, мені цікаво знати, що вийде з цієї. Та і не думаю, що матиму вдосталь сили чи щастя, щоб упоратися з Перснем. Він виріс, а я — ні. Але скажи мені: хто це вони?

— Посланці, котрі понесуть Перстень.

— Дуже добре! А хто вони такі? Мені здається, що саме це і має вирішити Рада, й тільки це. Ельфи можуть удосконалюватись у красномовстві, а гноми витримувати великі випробування; а я лише старий гобіт, і мені бракує мого обіду. Ти можеш зараз назвати чиїсь імена? Чи відкладеш на після обіду?

Ніхто не відповів. Задзвонив полудневий дзвінок. Усі далі мовчали. Фродо обвів поглядом обличчя присутніх, але ніхто не дивився на нього. Уся Рада сиділа з опущеними очима, мов у глибокій задумі. Його охопив великий страх, наче він очікував виголошення вироку, який давно передбачив, і даремно сподівався, що його ніколи не промовлять. Непереборне прагнення відпочити і залишитись у спокої біля Більбо в Рівендолі сповнило його серце. Нарешті він заговорив через силу, здивовано прислухаючись до власних слів, мовби чужа воля користувалася його слабким голоском.

— Я візьму Перстень, — сказав він, — хоч і не знаю шляху.

Елронд підвів очі й поглянув на нього, і Фродо відчув, як його серце пронизала несподівана проникливість його погляду.

— Якщо я правильно зрозумів почуте, — сказав він, — то це завдання призначено тобі, Фродо; і якщо ти не знайдеш шляху, то його не знайде ніхто. Настав час народу Ширу відірватися від спокійних полів, аби зрушити фортеці та ради Великих. Хто з Мудрих міг таке передбачити? А якщо вони мудрі, то хіба можуть сподіватися, що впізнають обранця раніше, ніж прийде його час?

Але це важкий тягар. Такий важкий, що ніхто не може перекладати його на іншого. Я не перекладаю його на тебе. Та якщо ти береш його добровільно, то скажу, що твій вибір правильний; і якби тут зібрались усі могутні друзі ельфів — і Гадор, і Гурін, і Турін, і Берен — твоє місце було би серед них.

— Але ви, пане, не пошлете його самого? — вигукнув Сем, неспроможний більше стримуватись і вистрибуючи з кута, де він тихенько сидів на підлозі.

— Звісно, ні! — сказав Елронд, повертаючись до нього з усмішкою. — Принаймні ти з ним підеш. Хіба можна розділити вас, коли тобі вдалося прослизнути за ним на таємну раду, куди тебе не кликали?

Сем зашарівся і знову сів у свій куток.

— Ото вже в добрячу халепу встрягли, пане Фродо! — пробурмотів він, хитаючи головою.

III. Перстень вирушає на південь

Після обіду гобіти влаштували власну нараду в кімнаті Більбо. Мері та Піпін обурилися, почувши, що Сем пробрався на Раду і був обраний там супутником Фродо.

— Це нечесно, — сказав Піпін. — Замість того, щоби викинути його і закувати в кайдани, Елронд бере і винагороджує його за зухвальство!

— Винагороджує! — сказав Фродо. — Я не можу уявити собі суворішого покарання. Ти не думаєш, що говориш: приречений іти в безнадійний похід — винагороджений? Учора я мріяв, аби моє завдання закінчилося, мріяв, що зможу відпочити тут якийсь час, а може, і залишитися назавжди.

— Не дивно, — сказав Мері, — і шкода, що так не станеться. Але ми заздримо Семові, а не тобі. Якщо тобі доведеться йти, то для нас усіх зостатися тут, навіть у Рівендолі, буде покаранням. Ми стільки пройшли з тобою, стільки натерпілися. Нам хочеться іти далі.

— Саме це я мав на увазі, — сказав Піпін. — Гобіти повинні триматись