Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— А я, — сказав Араґорн, — порадив упіймати Ґолума, нехай ніби і запізно. А оскільки нащадкові Ісілдура пасувало би виправити помилку Ісілдура, я вирушив із Ґандалфом на довгі та безнадійні пошуки.
Тоді Ґандалф розповів, як вони прочісували весь Дикий Край, аж до самих Похмурих Гір і загорожі Мордору.
— Там ми почули про нього, — мабуть, він довго жив у тих похмурих горах; але його ми так і не знайшли, і я впав у відчай. А тоді знову подумав про випробування, після якого шукати Ґолума не було би потреби. Сам перстень міг сказати, чи він був тим Єдиним. Я пригадав слова, почуті на Раді — слова Сарумана, до яких я не прислухався свого часу. Тепер вони чітко зазвучали в пам'яті.
«Дев'ять, Сім і Три, — сказав він, — кожний оздоблений самоцвітом. А Єдиний — ні. Він простий і без прикрас, мовби він із найменших перстенів; але майстер поставив на ньому знаки, які знавець, можливо, побачить і прочитає навіть нині».
Що це за знаки, він не сказав. Хто їх знатиме нині? Сам майстер. А Саруман? Хоч які великі його знання, мусить бути джерело. Чия рука, крім Саурона, коли-небудь тримала цю річ, відколи її втрачено? Лише рука Ісілдура.
Отак подумавши, я відмовився від переслідування і хутко подався до Ґондору. Колись там привітно зустрічали членів мого ордену, а Сарумана — найкраще. Часто і подовгу він гостював у правителів Міста. Але не так приязно, як у давнину, зустрів мене правитель Денетор і дуже неохоче дозволив покопирсатись у сховищі сувоїв і книжок.
«Якщо ти справді, як говориш, шукаєш лише літописи з часів заснування Міста, то читай! — сказав він. — Для мене те, що було, не таке темне, як те, що прийде, і майбутнє мене турбує більше. Якщо тільки ти не перевершуєш умінням самого Сарумана, який працював тут довго, ти не знайдеш нічого, чого не знаю я, знавець історії цього Міста».
Так сказав Денетор. Однак є в його сховищі багато рукописів, які можуть прочитати лише одиниці, навіть із найученіших, бо письмена та мови їхні вже забуті. Боромире, в Мінас-Тіріті все ще зберігається ніким, окрім Сарумана і мене, як я гадаю, не прочитаний після загибелі останнього короля сувій, який написав сам Ісілдур. Бо Ісілдур по війні з Мордором не відразу пішов на Північ, як дехто оповідав.
— Дехто на Півночі, можливо, — втрутився Боромир. — Усі в Ґондорі знають, що він спочатку пішов до Мінас-Анора і пожив там трохи зі своїм небожем Меленділом, наставляючи його, перед тим як доручити йому правління Південним Королівством. У той час він посадив там останній пагін Білого Дерева у пам'ять про свого брата.
— Але в той час він і склав цей сувій, — сказав Ґандалф, — і цього, здається, в Ґондорі не пам'ятають. Ідеться в цьому сувої про Перстень, і ось що написав Ісілдур:
Великий Перстень віднині переходить у спадок Північному Королівству; та записи про нього залишаться в Ґондорі, де також живуть спадкоємці Еленділа, на випадок, коли пам'ять про ці великі справи зітреться.
І після цих слів Ісілдур описує Перстень таким, яким його знайшов.
Він був гарячий, коли я взяв його, гарячий, як вуглина, і обпік мені руку так, що я не знаю, чи вгамується коли-небудь цей біль. Але навіть поки я пишу, Перстень холоне та мовби зменшується, хоч і не втрачає ні краси, ні форми. Напис на ньому, спочатку виразний, мов червоне полум'я, пригас і тепер ледве прочитується. Він зроблений знаками ельфів Ереґіону, бо в Мордорі не мають літер для такої витонченої роботи; але мова мені не відома. Я гадаю, що це мова Чорної Землі, оскільки вона брудна та груба. Про яке зло тут ідеться, я не знаю; та залишаю копію напису, на випадок якщо він зовсім зникне. Персню напевно бракує жару Сауронової руки, яка була чорна, однак горіла вогнем, і так було зруйновано Ґіл-ґалад; можливо, коли золото знову нагріти, напис відновиться. Але сам я не ризикну завдати шкоди цьому Персню; з усіх творінь Саурона це єдине — прекрасне. Він дорогий мені, хоч я і заплатив за нього великим болем.
Коли я прочитав ці слова, мої пошуки закінчились. Адже написи були справді, як здогадався Ісілдур, мовою Мордору та слуг Вежі. І сказане тут було вже відоме. Того дня, коли Саурон уперше надягнув Єдиного, Келебрімбор, майстер Трьох, відразу відчув це і здалеку почув, які слова вимовляє Саурон, тож його злі задуми розкрилися.
Я негайно вирушив на північ до Денетора, та в дорозі отримав звістки з Лорієна про те, що неподалік Араґорн спіймав істоту на ім'я Ґолум. Тому я спершу поїхав побачитися з ним і вислухати його. У які смертельні небезпеки йшов він сам-один, мені й подумати страшно.
— Немає потреби про них розповідати, — сказав Араґорн. — Кому доведеться пройти повз Чорні Ворота чи стоптати смертоносні квіти на луках Морґулу, той небезпеки не мине. Я теж урешті-решт зневірився і подався додому. А тоді випадково натрапив на те, що шукав: сліди босих ніг біля мулистого ставка. Та слід був свіжий і вів не до Мордору, а від нього. Ішов я тим слідом краєм Мертвих Боліт і нарешті натрапив на Ґолума. У сутінках, причаївшись біля стоячого ставка, він щось визирав у воді, і я спіймав його. Був він весь у зеленій твані. Боюся, любові між нами не буде ніколи: він кусав мене, а я був не дуже ласкавий. Нічого, крім відбитків зубів, я від Ґолума не отримав. Гадаю, це була найважча частина походу, дорога додому, стерегти його вдень і вночі, вести його поперед себе на прив'язі з кляпом у роті, аж поки він не присмирнів од голоду та спраги. Нарешті, дотягнувши його до Морок-лісу, я віддав його ельфам, як ми і домовились; і я був радий позбутися його товариства, бо від нього тхнуло. Сподіваюся, мені вже не доведеться мати з ним справу; а от Ґандалф прийшов і витримав із ним довгу бесіду.
— Так, довгу й утомливу, — сказав Ґандалф, — але не без користі. Найперше, його розповідь про його втрату збігалася з тим, що нині відверто розповів Більбо; та це важило мало, бо я вже і сам про все здогадався. Тоді ж я вперше довідався, що перстень Ґолума знайшовся у Великій Ріці поблизу Ірисових Полів і що він ним уже довго володіє. Багато поколінь його дрібного
