Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Коли зійшло сонце, я вислизнув од них і помчав на північ. На щось більше я надії не мав. Тебе, Фродо, знайти в пущі було неможливо, та це було б і нерозумно з усіма Дев'ятьма, котрі гналися за мною по п'ятах. Отож я мусив покластися на Араґорна. Та я сподівався їх відволікти і, добравшись до Рівендолу раніше за вас, вислати підмогу. Четверо Вершників дійсно поїхали за мною, та невдовзі повернули назад і, здається, попрямували до Броду. Це трохи допомогло, бо їх було тільки п'ять, а не дев'ять, коли вони напали на ваш табір.
Нарешті я приїхав сюди довгою та важкою дорогою, вгору по Сиводжерельній і через Еттенське Нагір'я, і потім униз із півночі. Від Грозової я чотирнадцять днів ішов пішки, бо їхати верхи кам'янистими пустищами тролів я не міг і тому відпустив Тінебора. Я відіслав його назад до його господаря; та ми сильно потоваришували, і якщо знадобиться, він прискаче на мій поклик. Але сталося так, що до Рівендолу я прибув лише за три дні перед Перснем, а всі новини про нього вже дійшли сюди — це вже добре само собою.
І це, Фродо, кінець моєї оповіді. Нехай Елронд і всі гості вибачать мені довгу промову. Бо такого ще не було, щоби Ґандалф порушив слово і не прийшов на призначену зустріч. Гадаю, носій Персня мав дізнатися про таку дивну подію.
Ну, тепер Історію розказано, від початку до кінця. Ми зібралися тут усі, тут також і Перстень. Але до нашої мети ми не наблизилися. Що нам робити з ним?
Запала мовчанка. Нарешті заговорив Елронд:
— Смутна ця новина про Сарумана, бо ми йому довіряли, й він добре обізнаний із нашими намірами. Небезпечно надто заглиблюватись у мистецтво Ворога, навіть заради добра. Але такі падіння та зради, на жаль, уже траплялися. З усіх історій, які ми тут почули, історія Фродо для мене найдивніша. Я мало знав гобітів, окрім присутнього тут Більбо; і виявляється, він не такий уже винятковий, як мені здавалося раніше. Відколи я востаннє подорожував західними шляхами, світ дуже змінився.
Могильні духи з Курганів відомі нам під різними іменами; і про Праліс ходить багато легенд: усе, що зараз залишилося, — це клапоть із його північної смуги. А був час, коли білочка могла з дерева на дерево проскакати від земель, які нині звуть Широм, до Сірого Краю, що на захід від Ізенґарда. Колись я подорожував тими землями й дізнався про дивовижні речі. Та я забув про Бомбадила, якщо це справді він гуляв лісами та горами давним-давно, вже тоді старіший за найстаріших. Тоді він називався інакше. Ми кликали його Ярвайн Бен-адар, найдавніший і ніким не породжений. Але різні народи іменували його по-своєму: гноми — Форном, люди Півночі — Оралдом. Він дивна істота, і, можливо, його слід було запросити на нашу Раду.
— Він би не прийшов, — сказав Ґандалф.
— Чи не можемо ми послати по нього і попрохати допомоги? — запитав Ерестор. — Здається, він має владу навіть над Перснем.
— Ні, я би так не сказав, — мовив Ґандалф. — Радше Перстень не має над ним жодної влади. Він сам собі господар. Але самого Персня він не може змінити ані зруйнувати його владу над іншими. І нині він замкнувся у своїй маленькій землі, в межах, які сам собі встановив, хоча ніхто їх не бачить, і, можливо, очікує, коли зміниться світ, але меж тих він не переступить.
— Але в тих межах його, мабуть, нічого не тривожить, — сказав Ерестор. — Чи не взяв би він Перстень на зберігання, туди, де він нікому не завдасть шкоди?
— Ні, — відповів Ґандалф, — принаймні не з власної волі. Може, і зробив би це, якби всі вільні народи світу його попросили, та він би не збагнув усієї серйозності становища. Одержавши Перстень, він би швидко про нього забув або і викинув би його. Такі речі його голови не тримаються. Він був би найменш надійним охоронцем; і вже цього достатньо.
— Так чи інак, — мовив Ґлорфіндель, — відіславши Перстень до нього, ми би тільки відклали день нашої поразки. Він далеко звідси. Ми не змогли би відвезти йому Перстень так, аби нас не вистежили шпигуни. А навіть якби змогли, то рано чи пізно Володар Перстенів довідався би про його схованку і спрямував би туди всю свою силу. Чи тій силі зміг би протистояти один Бомбадил? Гадаю, що ні. Гадаю, що врешті-решт, якщо всіх довкола завоюють, Бомбадил упаде. Останнім, так як був Першим; а тоді настане Ніч.
— Я мало знаю про Ярвайна, тільки його ім'я, — сказав Галдор, — але Ґлорфіндель, на мою думку, правий. Він не має сили протистояти Ворогові, якщо ця сила — не в самій землі. Та ми знаємо, що Саурон може покалічити і зруйнувати самі гори. Сила, яка ще залишилася, криється тут, в Імладрісі, чи в Кірдана в Гаванях, чи в Лорієні. Та коли все інше буде зруйноване, чи стане їм сили, чи стане нам сили протистояти Ворогові, останньому приходу Саурона?
— Мені сили забракне, — мовив Елронд, — та й іншим також.
— Отож якщо Перстень не можна приховати від нього навіки, — сказав Ґлорфіндель, — тоді нам залишається вдатися до однієї з двох речей: вислати його за Море або знищити.
— Але Ґандалф стверджує, що його не можна знищити жодним відомим нам способом, — сказав Елронд. — А ті, що живуть за Морем, не приймуть його: на добро чи на зло, він належить Середзем'ю; і ми, хто все ще живе тут, мусимо з ним упоратися.
— То киньмо його в морську безодню, — мовив Ґлорфіндель, — і тоді брехня Сарумана обернеться на правду. Адже зараз зрозуміло, що навіть на останній Раді він уже ступив на криву стежку. Він знав, що Перстень втрачено не навіки, та хотів, аби ми так думали, бо зажадав його для себе. Однак часто у брехні прихована правда: в Морі Перстень буде у безпеці.
— Не навіки, — сказав Ґандалф. — У глибоких водах живе багато істот; а дно морське може стати суходолом. І ми повинні дивитися не на якийсь час уперед, не на кілька людських поколінь і не на одну епоху світу.
