Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

І якщо це не доказ, Галдоре, то було ще одне випробування, про яке я згадував. Саме на цьому персні, який ви тут побачили, круглому та без прикрас, якщо не забракне сили волі кинути цю золоту річ у вогонь, можна прочитати літери, про які писав Ісілдур. Я зробив це, й ось що прочитав:

Аш назтґурбатулук, аш назґ ґімбатул, аш назґ тхракатулук аґх бурзум-іші крімпатул.

Голос чарівника дивовижно змінився. Раптом він став загрозливим, владним і твердим, як камінь. Мовби тінь накрила сонце, й у залі на мить споночіло. Усі здригнулись, а ельфи затулили вуха.

— Ще жоден голос не наважувався вимовляти в Імладрісі слова тієї мови, Ґандалфе Сірий, — сказав Елронд, коли тінь розвіялась і присутні полегшено зітхнули.

— І будемо сподіватися, що більше ніколи не вимовить, — відповів Ґандалф. — Однак я не прошу пробачення, Елронде. Бо якщо не бажаємо, щоби та мова невдовзі зазвучала в кожному куточку Заходу, тоді відкиньмо всі сумніви та визнаймо, що ця річ справді є тим, про що говорили Мудрі: скарб Ворога, що таїть у собі всю його злобу та велику частку його колишньої сили. З Чорних Років прийшли слова, що їх чули ковалі Ереґіону, коли збагнули, що їх зраджено:

Один з них керує, Один — всіх знайде, Один їх збере й у пітьмі всіх зведе.

Знайте також, друзі мої, що від Ґолума я дізнався ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але, поза всякими сумнівами, він дійшов до Мордору, а там із нього витиснули все, що він знав. Отже, тепер Ворогові відомо, що Єдиний знайшовся, що тривалий час він зберігався у Ширі; а оскільки його слуги гналися за Перснем майже до наших дверей, то йому швидко сповістять, якщо не сповіщають у цю мить, що Перстень тут, у нас.

Усі якусь хвилю сиділи мовчазні, аж поки не заговорив Боромир:

— Ви кажете, він маленька потвора, той Ґолум? Маленька потвора, та великий лиходій. Що з ним сталося потім? Що ви йому присудили?

— Він у в'язниці, оце й усе, — сказав Араґорн. — Він настраждався. Немає сумнівів, що його піддали тортурам, і страх перед Сауроном гнітить його серце. Та все ж я радий, що його стережуть пильні ельфи Морок-лісу. Злоба його велика, і вона дає йому силу, якої годі очікувати в такому худому та зів'ялому тілі. Був би він на свободі, то наробив би ще доволі прикростей. І я не маю сумнівів, що його випустили з Мордору з якимось злісним дорученням.

— Ой лихо! — вигукнув Леґолас, і на його прекрасному ельфійському обличчі відбився великий жаль. — Тепер я мушу передати свої звістки, які приніс сюди. Вони сумні, але тільки щойно я збагнув, наскільки погані. Смеаґол, якого тепер звуть Ґолумом, утік.

— Утік? — вигукнув Араґорн. — Це справді погана новина. Боюсь, усі ми гірко про це пожалкуємо. І як це люди Трандуїла так не виправдали довіри?

— Не через брак пильності, — пояснив Леґолас, — а мабуть, через надмірну доброту. Ми також побоюємося, що бранцеві допомогли інші і що про наші справи відомо більше, ніж нам би того хотілося. Ми стерегли цю істоту вдень і вночі, на прохання Ґандалфа, хоч і добряче втомились. А Ґандалф говорив, що він не безнадійний, і нам стало шкода постійно тримати його в підземеллі, де він знову повертався до своїх звичних чорних думок.

— Зі мною ви були не такі люб'язні, — сказав Ґлоїн, і очі його зблиснули при згадці про ув'язнення у глибоких підземеллях палацу короля ельфів.

— Ну годі вже, годі! — вигукнув Ґандалф. — Прошу не перебивати, дорогий Ґлоїне. То було прикре непорозуміння, давно виправлене. Якщо пригадувати всі образи, які стоять між ельфами та гномами, то цю Раду можна розпускати.

Ґлоїн підвівся й уклонився, і Леґолас продовжив:

— У гарну погоду ми виводили Ґолума в ліс; там росло одне високе дерево, окремо від інших, на яке він любив вилазити. Ми часто дозволяли йому вибиратися до найвищих гілок, де віяв свіжий вітерець; але внизу ми залишали сторожу. Якось він відмовився спускатись, а сторожа не мала наміру лізти і знімати його: він навчився чіплятися за гілки ногами та руками; так вони просиділи під деревом далеко за північ.

Саме тієї літньої ночі, без місяця та зірок, зненацька напали на нас орки. За якийсь час ми їх відігнали; були вони численні та люті, але прийшли з гір, тож до лісу не були призвичаєні. Коли битва закінчилася, виявилося, що Ґолум зник, а сторожу його вбили або взяли в полон. Тоді ми зрозуміли, що напад був улаштований задля його визволення і що він знав про це заздалегідь. Як йому це вдалося, не зрозуміло; та Ґолум хитрий, а шпигунів у Ворога багато. Темні сили, вигнані в рік перемоги над Драконом, повернулись у більшій кількості, й Морок-ліс, за винятком наших володінь, знову став злим місцем.

Нам не вдалося спіймати Ґолума. Його слід ми знайшли поміж слідів орків, і вів він углиб лісу, на південь. Але невдовзі ми його загубили, а продовжувати гонитву не наважувалися; туди ми не ходимо.

— Ну-ну, він утік, — сказав Ґандалф. — У нас немає часу його шукати. Він зробить те, що має зробити. Але він іще може відіграти ту роль, якої не передбачає ні він, ані Саурон.

А зараз я дам відповідь на решту питань Ґалдора. Де Саруман? Що він нам порадить у цей скрутний час? Цю історію я повинен розповісти в деталях, бо досі її чув лише Елронд, та й то скорочено; вона вплине на всі наші рішення. Це останній за часом розділ у Повісті Персня.

Наприкінці червня я був у Ширі, та мене огорнула хмара тривоги, і я поїхав до південних кордонів того маленького краю; я передчував, що наближається якась небезпека. Там до мене дійшли звістки про війну та поразку Ґондору, і коли я почув про Чорну Тінь, серце моє захололо. Та я зустрів лише кількох біженців із Півдня; однак мені здалося, що несли вони в собі страх, про який не хотіли говорити. Далі я повернув на схід і на північ і поїхав Зеленим Шляхом; і неподалік від Брі я натрапив на мандрівника, котрий сидів край дороги, а його кінь пасся поряд. Це був Радаґаст Карий, який жив колись у Росгобелі, біля самого Морок-лісу. Він із мого ордену, та безліч років я його не бачив.

— Ґандалфе! — вигукнув