Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тобі правильно сказали, — мовив я. — Та при зустрічі з місцевими не вживай таких висловів. Зараз ти біля кордонів Ширу. Навіщо тобі я? Видно, у невідкладній справі. Ти ж ніколи не подорожував без потреби.
— Маю до тебе негайне доручення, — сказав він. — Моя новина зловісна. — Він озирнувся довкола, ніби живопліт міг мати вуха. — Назґули, — прошепотів він. — Дев'ятеро знову в дорозі. Вони таємно перетнули Ріку і рухаються на захід. Прибрали форми вершників у чорному.
Тоді я зрозумів те, чого несвідомо побоювався.
— Ворог, мабуть, має якусь велику потребу чи мету, — сказав Радаґаст, — але що його примушує зазирати в ці далекі та пустельні землі, не втямлю.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я.
— Мені сказали, що Вершники всюди розпитують про край, званий Широм.
— Або ж Гобітоном, — додав я, та серце моє впало. Адже навіть Мудрим лячно зустрітися з Дев'ятьма, коли ті зберуться під проводом їхнього страхітливого ватажка. Великим королем і чаклуном був він у давнину, а нині наганяє смертельний жах. — Хто сказав тобі це, і хто тебе послав? — запитав я.
— Саруман Білий, — відповів Радаґаст. — І він сказав, якщо тобі потрібна допомога, то він допоможе; але ти мусиш вирушити до нього негайно, інакше буде запізно.
І це послання дало мені надію. Бо Саруман Білий — найсильніший із нашого ордену. Радаґаст, звісно ж, видатний чарівник, майстер міняти форми та кольори; й він обізнаний у травах і тваринах, а птахи — його близькі друзі. Та сам Саруман довго вивчав мистецтво Ворога, і так ми часто могли його стримувати. Саме завдяки задуму Сарумана ми вигнали його з Дол-Ґулдура. Можливо, тепер він винайшов якусь зброю, яка зупинить Дев'ятьох.
— Я поїду до Сарумана, — сказав я.
— Тоді виїжджай негайно, — порадив Радаґаст, — бо я змарнував багато днів, розшукуючи тебе, а часу дедалі менше. Мені було наказано знайти тебе до літнього сонцестояння, а вдалося тільки зараз. Навіть якщо ти вирушиш із оцього місця, то не знати, чи доїдеш до нього швидше, ніж Дев'ятеро знайдуть потрібну їм землю. А сам я повертаюся відразу ж. — І з тими словами він вискочив на коня і мав би вже від'їхати.
— Зачекай хвилину! — сказав я. — Нам потрібна допомога твоя і всіх тих, хто готовий допомогти. Сповісти всіх дружніх тобі тварин і птахів. Скажи їм приносити всі новини, що стосуються цієї справи, Саруманові та Ґандалфові. Нехай шлють повідомлення до Ортханка.
— Усе зроблю, — сказав він і помчав так, ніби за ним гналися Дев'ятеро Вершників.
Я не міг відразу ж піти за ним. Того дня я вже довго їхав верхи, і я, і мій кінь потомились; і мені треба було все обміркувати. На ніч я зупинився у Брі й вирішив, що не маю часу повертатися до Ширу. Більшої помилки я ще не припускався!
Однак я написав листа Фродо і доручив моєму другові, господарю заїзду, вислати його. Я виїхав на світанні; нарешті я добрався до оселі Сарумана. Вона на півдні Ізенґарда, в кінці кряжа Імлистих Гір, неподалік від Роганського Проходу. А Боромир розкаже вам, що це простора відкрита долина, що лежить між Імлистими Горами та найпівнічнішим передгір'ям Еред-Німрасу, Білих Гір, де стоїть його рідне місто. Але Ізенґард — це кільце стрімких скель, які стіною оточують долину, і посеред тієї долини стоїть вежа з каменю, названа Ортханком. Збудували її в давні часи, і не Саруман, а люди Нуменору; вона дуже висока і приховує багато таємниць; однак вона не схожа на творіння людських рук. Добратися до неї можна не інакше, як проминувши кільце Ізенґарда; а в тому кільці тільки одні ворота.
Пізно ввечері я підійшов до воріт, мов велика арка у скелях; і сторожували їх численні вартові. Та воротарі мене виглядали і сказали, що Саруман на мене чекає. Я проїхав під аркою, за мною тихо зачинилися ворота, і раптом я перелякався, хоч і не знав, чому.
Та я під'їхав до підніжжя Ортханка, підійшов до сходів Сарумана; і там мене зустрів він і повів до своєї високої палати. На пальці у нього був перстень.
— Отже, ти приїхав, Ґандалфе, — поважно мовив він, але очі зблиснули білим світлом, мовби в душі він холодно сміявся.
— Так, я приїхав, — сказав я. — Приїхав по твою допомогу, Сарумане Білий.
Цей титул, здається, його роздратував.
— Та невже, Ґандалфе Сірийі — підсміхнувся він. — По допомогу? Чи хтось таке чував, аби Ґандалф Сірий шукав допомоги, адже він такий хитрий і мудрий, вештається всюди і пхає носа туди, куди не просили.
Я подивився на нього з подивом.
— Але якщо не помиляюся, — сказав я, — нині складається таке становище, яке вимагатиме об'єднання всіх наших зусиль.
— Може, воно й так, — сказав він, — але ти запізно до цього додумався. Хотів би я знати, як довго ти від мене, голови Ради, приховував справу надзвичайної ваги? І що примусило тебе покинути твою схованку в Ширі?
— Дев'ятеро знову вийшли у світ, — відповів я. — Вони перетнули Ріку. Так сказав мені Радаґаст.
— Радаґаст Карий! — засміявся Саруман і вже не приховував своєї зневаги. — Радаґаст Приборкувач Пташок! Радаґаст Простак! Радаґаст Дурень! Однак йому вистачило глузду зіграти ту роль, яку я йому визначив. Адже ти приїхав, і тільки це мені й було потрібно. І тут ти залишишся, Ґандалфе Сірий, і відпочиватимеш від подорожей. Бо я — Саруман Мудрий, Саруман Майстер Перснів, Саруман Різнобарвний!
Я глянув на нього і помітив, що його вбрання тільки здавалося білим, а насправді було виткане з усіх барв, і при кожному русі вони мерехтіли і переливалися, засліплюючи очі.
— Мені більше подобається білий, — сказав я.
— Білий! — усміхнувся він. — Цей колір добрий лише для початку. Білу тканину можна пофарбувати. Білу сторінку — списати; біле світло — розкласти.
— Тоді вони вже не білі, — сказав я. — І той, хто розбиває річ, аби збагнути, чим вона є, зійшов зі стежки мудрості.
— Не говори зі мною так, як із одним із тих дурнів, котрих обираєш собі за друзів, — сказав він. — Не для того я тебе сюди викликав, аби ти мене повчав, а щоби запропонувати тобі вибір.
Він підвівся і виголосив промову, вочевидь, підготовану заздалегідь.
— Стародавні Часи відійшли. Середні Часи минають. Новітні Часи надходять. Доба ельфів закінчилась, але наша доба наближається: світ людей, правити яким мусимо Ми. Та для цього потрібна влада,
