Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Це станеться за три дні, - промовила Ділара. Пінар заплітала її темне шовковисте волосся у коси.

Я знала про що говорить невістка хана. Про наш план, який уже готовий був втілитися у життя. Невдовзі отрута, виготовлена моїми руками, опиниться у лазні правителя, і тоді почнеться зворотний відлік.

Пінар мовчки робила свою справу, ніяк не реагуючи на нашу тиху розмову. Вона взагалі дуже мало розмовляла. Ділара нічого від неї не приховувала. Мені вже було відомо, що вона привезла Пінар із собою зі свого рідного краю. Вони були знайомі ще з дитинства, тому дівчина була вірною служницею і подругою невістки хана.

У передчутті майбутніх змін я починала все сильніше хвилюватися. Ночами мені довго не вдавалося заснути, а на ранок я прокидалася втомленою. Думки постійно поверталися до теми отруєння та моєї подальшої долі. Мене трохи заспокоювала розмова з Діларою, коли вона просила вплинути на Торгніра. Це вселяло у мене надію, що вона справді допоможе мені втекти та повернутися у Валуа.

Але у це все ще було важко повірити.

Я не встигла нічого відповісти. У двері постукали. Ми одночасно повернулися на звук. Здивовано перезирнулися. Пінар дочекалася кивка Ділари та побігла до дверей.

- Ти на когось чекаєш? - пошепки спитала я, насторожено прислухаючись.

- Ні, - відповіла Ділара і склала руки на животі.

- Відійти! - гримнув чоловічий голос. Пінар відскочила та злякано глянула на Ділару. Я напружилася, дивлячись, як у приміщення увійшли четверо воїнів. Один з них обвів поглядом кімнату. Вираз його обличчя був розгніваним. У мене всередині все захололо. Скосивши очі на Ділару, побачила як вона трохи зсунула брови.

- Як ви смієте вриватися до мене? - її голос звучав стримано, але суворо.

- Вас викликають до хана, - вимовив чоловік. Він не схилив голови, не звернувся до Ділари ввічливо. І це було поганим знаком. Пінар нажахано застигла біля дверей.

- Хан Мансур міг би виявити до мене більше поваги, - зверхньо зауважила Ділара, ніби взагалі не помітила ніяких порушень етикету.

- Він наказав вам прийти до нього негайно, - з натиском сказав воїн. Моє погане передчуття посилилося у кілька разів. Я перевела погляд з чоловіка на Ділару. Вона все ще трималася рівно та гордовито. Перекинула коси за спину та кивнула, наче сама вирішила відвідати хана:

- То проведіть мене до нього.

Вона зробила крок вперед, демонструючи свою готовність скоритися наказу. Але чоловік не рушив з місця. Його темноокий погляд раптово впав на мене:

- Ти теж з нами.

- Навіщо на зустріч з ханом тягнути мою служницю? - Ділара примхливо скинула брову. Але чоловік лише нагородив її похмурим поглядом. Потім він озирнувся і вказав на Пінар:

- Ти теж.

По моїй спині пробігли мурахи. Але я не опустила погляд та не дозволила собі показати страх. Пінар мала більш розгублений вигляд, вона сховала руки за спиною та спантеличено дивилася на свою пані, закусивши нижню губу.

- Я можу поговорити з ханом і без своїх служниць! - Ділара не витримала і підвищила голос. - У них є свої обов’язки!

- Це наказ хана! - безапеляційно повідомив чогрієць, а тоді розвернувся та вийшов надвір. Ділара швидко глянула на мене. Лиш на мить у її погляді майнула розгубленість, але вона швидко опанувала себе та попрямувала слідом за воїнами. Нам з Пінар нічого не лишалося, окрім як піти за нею.

Воїни не зводили з нас очей, поки не довели до знайомої будівлі. Ми знову опинилися у приміщенні, де хан проводив зустрічі. Тільки тепер не було інших наложниць, а ми стояли перед троном, а не на місцях, відведених жінкам. Людей було менше. Поруч з ханом стояв лише його брат - чоловік Ділари - та один радник. Воїни вишикувалися біля стін та двоє завмерли коло нас. Та насторожила мене одна зі служниць Ділари, яка стояла під стіною за троном, ховаючись від очей своєї пані.

Хан Мансур кілька хвилин мовчки дивився на Ділару. Він спостерігав як вона вклонилася, потім підвелася і глянула на нього. В його очах був холод, крижана пустеля, яка вищирилася льодяними іклами на колишню коханку. Ділара відповідала йому байдужістю, яка межувала з неповагою.

Хан зробив короткий жест у бік одного з воїнів. Він швидко схилив голову, а потім схопив Пінар за руку та повів до правителя.

- Що ви робите? - Ділара скрикнула від несподіванки. Вона крокнула вперед, але її притримав інший охоронець. Жінка ошелешено обернулася і подивилася на чоловічі пальці, яки утримували її. - Пустіть!

- Не рухайтеся з місця, - попросив чоловік. Тільки коли Ділара повернулася туди, де стояла, він прибрав руку.

Моє передчуття переросло у впевненість. Ми все ж виявилися не настільки обережними, як хотіли. Зробивши глибокий вдих, я повернулася до хана.

Мансур подивився на бліду Пінар. Потім глянув на Ділару. На обличчі останньої вперше з моменту нашого знайомства з’явився страх.

І це викликало у хана усмішку. Він повільно дістав кинджал.

- Що ви робите? - втрачаючи самовладання спитала Ділара. Пінар дивилася на блискуче лезо. Вона вже усвідомила, що зараз відбудеться. По її щоці ковзнула одинока сльозинка.

Хан відпустив погляд Ділари та зробив різкий рух.

Я відвернулася, коли кинджал увійшов у живіт Пінар по руків’я.

- Ні! - крик Ділари вдарив по барабанних перетинках. Вона забилася у руках двох воїнів.

У мене перехопило дихання. В роті пересохло, а серце шалено калатало у грудях. Я не повернула голову. Чула хрипи та стогони Пінар. Ділара перейшла на діалект рідного краю. Вона кричала і, здається, проклинала хана.

А я зрозуміла, що мені не судилося повернутися додому.