Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Асгейр і Фолкор навіть пригнулися від несподіванки. Домініка лише здригнулася, глянула на стіну, від якої нічого не лишилося, тільки кам’яна крихта та яма у землі. Колишня принцеса Ольдовії раптом радісно посміхнулася, кілька разів плеснула в долоні та з захватом подивилася на Болдра. А другий принц гордовито обернувся до брата:

- Як тобі?

- Вражає, - повинен був визнати Асгейр.

Болдр почав вихвалятися своїми досягненнями в алхімії. Вона завжди захоплювала його набагато більше політики, війн та світського життя. Для усього цього він був надто боягузливим, але його кмітливість дозволяла розвиватися у сфері винаходів. Асгейр поважав цей талант брата.

Та під час розповіді він кинув погляд на Домініку-Франческу. Раніше третій принц саме так і уявляв собі жінок Ольдовії: покірні, соромʼязливі, тихі та безініціативні. Але познайомившись із Сандрою, його думка змінилася. Та він досі не розумів як в одній країні, в одній культурі та релігії могли зʼявитися такі різні жінки. Домініка не мала тієї сили, якою була сповнена його дружина, не мала гнучкого розуму і хитрості, а найголовніше - вона зовсім не прагнула до змін, з покірністю приймаючи будь-яку долю.

- Мені треба побачити Торгніра, - перервав розповідь брата Асгейр. Болдр здивовано кліпнув, а потім знизав плечима:

- Гадаю, він теж на тебе чекає. Тільки не вбивай його одразу, брате. Я все ще наступний у черзі на трон, а мені, як ти знаєш, це не цікаво.

- Я не збирався його вбивати, - відмахнувся Асгейр та рушив до палацу. Болдр подивився йому услід, а тоді повернувся до власних справ.

- У війнах нам таке стало б у пригоді, - промовив Фолкор, коли вони йшли коридорами палацу.

- Я сподіваюся, що найближчі роки війн не буде, - відповів Асгейр, а потім посміхнувся власним думкам: - У мене тепер є цікавіші справи.

Фолкор тільки насмішкувато пирхнув та коментувати вираз обличчя друга не став.

Арне зʼявився ніби з-під землі. Він вискочив перед чоловіками та вклонився. Сьогодні він виглядав ніби придворний блазень. Його строкатий одяг та золотаво-руде волосся робили його яскравою плямою посеред сірого коридору.

- Ваша Високість! - він підняв голову, захоплено дивлячись на третього принца. - Я передчуваю, що ваш візит сюди передує змінам та великим пригодам.

- Ти помиляєшся, - Асгейр зупинився та з сумом подивився на барда. Цей творець мав неабиякий талант чіплятися за людей, наче репʼях. І особливо він полюбляв маршала, адже його окремою любов’ю були балади про військові походи. - Звертатися до мене треба Світлий лорд, Арне. Я відтепер лише барон Мілаїри. А ще я розраховую на спокійне та нудне життя надалі.

- Можливо, я помилився, - в очах Арне відбивалася дивна емоція, майже шалений блиск, який ховався за кмітливістю. Він схилив голову, ніби визнавав помилку, але загадково додав: - А можливо, що ще просто не настав час. Ви приїхали без прекрасної Резеди-Сандри?

- Вона теж скоро буде тут, - відповів Асгейр, бажаючи втекти від митця. Той кивнув:

- Я буду радий зустрічі з нею. Сподіваюся, вона станеться якомога швидше.

Асгейр задумливо подивився на барда, але все ж оминув його та пішов далі. Арне, не властиво для себе, не став переслідувати чоловіка.

Торгніра знайшли у його кабінеті. Вартові вклонилися принцу та відчинили двері, пропускаючи у кімнату. Світле дерево поєднувалося з позолоченим оздобленням, на стінах та стелі розпустилися квіти і лози з білої ліпнини. Диван і кілька крісел були оббиті дорогим оксамитом, на підлозі лежав шовковий килим, а на шикарному столі крім золотого приладдя для письма стояли порцелянові та дорогоцінні статуетки. Кабінет короля Мілаїри у порівнянні з аналогічним приміщенням у Вомон-ле-Тіссен здався Асгейрові надто химерним.

У кімнаті знаходився король та його приятель з островів Хасло - Фарід. Вони одночасно підняли голови від карти та привіталися з новоприбулими.

- Як гадаєте, - одразу почав Торгнір, ніби хотів відтягнути насправді важливу розмову. - Скільки часу знадобиться ольдовійцям, щоб прийняти нашу релігію?

Асгейр подумав, що на це питання змогла б відповісти Сандра. Вона вміла вигадувати хитрощі, якими можна було скористатися задля досягнення цілей. Йому ж було б простіше загнати жителів найбільших міст Валуа у ріку та осяяти до Двоєдиного примусово. У цьому випадку, звісно, не обійдеться без жертв. І третій принц не хотів би, щоб землі, які так полюбила його дружина, побачили червоні від крові ріки.

Але від необхідності відповідати Асгейра звільнив Фарід:

- Довго. Бо надто багато часу Діл був їх єдиним божеством. А коли хтось править єдиновладно такий великий термін часу, він перетворюється на тирана. І відпустити владу надто складно. Таким став і їхній Діл.

Торгнір повернувся до товариша і окинув його задумливим поглядом:

- Це якийсь натяк? - спитав підозріло. Фарід загадково посміхнувся:

- Ні, як ти міг так погано про мене подумати.

- Я вже казав, що модель влади, яка діє на території островів Хасло, не підходить для континентальних королівств.

- Звісно, - Фарід покірно схилив голову, але з його інтонації не зникла іронія. Торгнір роздратовано смикнув щелепою і заговорив до брата:

- Ти вже бачив Маргрід та Інгрід?

- Ні. І я сподіваюся, що не побачу.

- Дарма, - зітхнув король. Він підійшов до столика, на якому стояла срібна таця, і взяв з неї позолочений келих. Зробив ковток. - Маргрід Хаген знову збирається видати дочку заміж. Її новий наречений з активної опозиції. Я думаю, що вона хоче налаштувати аристократів проти мене.

- Це вже твої проблеми, Торгніре, - Асгейр пройшов вперед і опустився у крісло. Відкинувся на спинку та подивився на брата: - Мене більше цікавить Оттавіо де Фіцваль. Розкажеш мені як він зміг втекти?