Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Ділара стояла біля вікна і крутила в руках металеву баночку. Вона дивилася на небо, яке стрімко змінювало колір. Яскраво-блакитний вже потемнішав і поступово перетворювався у сірий, щоб потім стати чорним.

- Як ти думаєш, - я сперлася спиною на стіну та повернула до Ділари голову. - Що станеться далі з Чогрі?

Жінка кліпнула, повільно повернулася до мене, кілька секунд просто дивилася, наче не впізнала. А потім запитала:

- А що з нами має статися? - вона піднесла руку до обличчя, вивчила поглядом те, що стискала у пальцях. - Чогрі продовжить своє існування. Мілаїрцям немає сенсу винищувати нас, - Ділара зітхнула і знову подивилася на небо: - Вони покажуть свою силу, потім погодяться на перемовини та висунуть свої вимоги. Домовляться про повернення полонених. Гунар поверне воїнів, а хан - тебе.

- Я не думаю, що Торгніра хвилюватиме моя доля, - я торкнулася рукою свого вкороченого волосся, потім провела пальцями по шраму на щоці. Раніше усі мої шрами можна було сховати під одягом, але тепер це змінилося.

- Я теж так думаю, - погодилася зі мною Ділара. - Тому і кажу, що тобі треба навчитися прогризати собі шлях, - жінка раптом посміхнулася, весело подивилася на мене та спитала: - Миша ти чи не миша? То працюй зубами!

Я тихо засміялася. Уже так звикла до прізвиська, що воно не зачіпало. Та й до ханства, і до Анри я звикла. Тепер мені було складно уявити, що я зможу поїхати. Повернення у Валуа здавалося мені чимось неможливим та нездійсненним. Мрією, яка ніколи не втілиться.

- Знаєш, - промовила Ділара. Вона задумливо підійшла до мене та присіла поруч. Поглянула мені у вічі та зізналася: - Якби армію вів Білий Кат, я вважала б за краще визнати поразку, підняти білі прапори та скоріше видати йому тебе. Та зараз тобі дійсно доведеться борсатися самій. Але, - жінка зробила паузу, ковзнула по мені задумливим поглядом і тихо сказала: - Якщо треба буде допомога, можеш звернутися до мене.

Я сумно посміхнулася та відвела погляд. Що робити з Вомон-ле-Тіссен та мілаїрськими баронами і баронесами, я ще не вирішила. Поки що намагалася зосередитися на виживанні у гаремі.

Але іноді я уявляла як повернуся. Як знову опинюся у лісах Валуа, увійду на територію фортеці, побачу вірних людей. У моїх мріях я могла знайти Коррадо у його кімнаті за черговою картиною, Альба вибігала зустрічати мене та розказувала останні новини, Назаріо як завжди хмурив брови, Бертолдо був заклопотаний черговим винаходом, а Фредо посміхався по-батьківськи тепло. І ще одна людина чекала на мене у фортеці. Очі якої - блакитні, мов чисте небо - снилися мені майже щоночі. Я мріяла знову відчути на собі його погляд. Понад усе бажала обійняти його і відчути рідне тепло.

Але знала, що цього не буде…

- Ти маєш дещо знати, - раптом сказала Ділара. Я підвела на неї очі. Жінка на мить підтиснула вуста, зібралася з думками і повільно почала розповідь. - Коли Зіяд забрав тебе з палацу, хан мав намір вихвалятися тим, що ти у полоні. Але Оттавіо вирішив по-своєму. Він повідомив усім, що вбив тебе.

Я ошелешено дивилася на Ділару. Мої пальці почали тремтіти від усвідомлення того, що трапилося. Дихання збилося, стало поверхневим. Мені не вистачало кисню. А Ділара продовжувала:

- Він сказав, що стратив тебе. Мансур дізнався про це не одразу. Хан розлютився, сам надіслав гінця до короля Мілаїри. Та це сталося надто пізно. Гадаю, що твій чоловік помер, так і не дізнавшись, що ти жива.

Я піднялася на ноги та зробила кілька кроків вперед. Світ навколо знову став сірим та незначущим. Асгейр думав, що я померла… Невже він розлютився та припустився помилки, яка коштувала йому життя? У мене запаморочилося в голові. Перед очима все попливло, сльози ковзнули по щоках. Я прикрила обличчя рукою, намагаючись заспокоїтися.

Адже завжди знала, що Оттавіо бридкий пацюк, та навіть не задумувалася над тим, що рятувати мене з полону не намагалися, бо не знали, що я взагалі жива!

- Після того, як Торгніру стало відомо, що ти у нас, він вимагав хана повернути тебе. Це було вже після… підняття сірих прапорів, - продовжувала Ділара. - Але хан відмовився. Він визнав, що твоє життя все ж чогось варте, і тепер вичікуватиме момент, щоб обміняти його дорожче. Виявилося, що я не дала йому зробити помилку. Якби він тебе стратив, у нього взагалі не було б варіантів на обмін.

Я зробила глибокий вдих. Стерла сльози. Закрила очі та подумки порахувала від десяти до одного. Лише тоді обернулась. Ділара вивчала мене задумливим поглядом.

- Пообіцяй мені дещо, - попросила вона. Я кивнула, бажаючи вислухати її прохання.

- Обіцяй поговорити з королем. Щоб він не висував ханству жорстоких вимог. Ми зможемо знайти компроміс.

- Гадаєш, він послухає мене та пробачить чогрійців за те, що вдерлися на його територію?

- Гадаю, що ти зможеш щось вигадати аби втихомирити його гнів, - Ділара поклала руки на живіт, опустила на нього погляд. В її очах майнуло щось дивне, далеке. Мені здавалося, що з моменту її втрати, щось у ній зламалося. Вона наче більше не могла відчувати. Залишився лише холодний розрахунок.

- Я спробую, - вимовила тихо. Ділара кивнула, не підводячи голови.

Аж раптом від вікна почувся якийсь звук. Наче камінь впав. Я здригнулася і повернулася на звук. Ділара миттєво опинилася на ногах. Ми прислухалися, але звук більше не повторився. Перезирнувшись, ми підійшли до вікна. Але ззовні нікого не було.