Шрам - Марина та Сергій Дяченко

…Звідки з’явився він і куди торує шлях його. Він блукає по світу, як блукають по небу сузір’я. Він тиняється курними шляхами, й лише тінь його насмілюється йти слідом.

Подейкують, що він носить у собі силу… Та не цього світу.

…Навіть маги уникають його, бо він непідвладний їм. Хто постане на його шляху з примхи долі або через недоумство — прокляне день цієї зустрічі…

…Помисли невідомі, обраних він уміє вшанувати дарами. Дороги прислуговуються йому, наче пси…

Гірські вершини й камені далекого моря, пагорби…та ущелини, ниви…його таємницю від людей.

…Лісів і передгір’їв, рівнин і узбереж, стежки й тракти…

І кажуть, що вічно він блукатиме й поневірятиметься. Остерігайтеся зустрічі з ним — на люднім ярмарку…

…Чи в лігві пустельника — він ж бо усюди…

…І чи не почує якось поріг дому твого ходи Мандрівця?

Стіни тісної таверни аж здригалися від гомону п’яних голосів. Після добропристойних взаємних тостів, масних жартів, веселої бійки надійшов час танців на столі. Танцювали з двійком служниць, а ті, спаленілі, хоча й зі службового обов’язку тверезі, та цілком очманілі від блиску еполетів, усіх цих ґудзиків, піхов, нашивок і палких поглядів, із власної шкіри лізли, аби лишень догодити панам гуардам.

Гепали об підлогу келихи й глечики; вигадливо вигинались срібні вилки, притиснуті хвацьким каблуком. Віялом, наче колода карт у руках шулера, літали по повітрю широкі спідниці, від щасливого вереску дзвеніло у вухах. Хазяйка таверни, мудра худюща стара, відсиджувалася на кухні й лише зрідка висувала ніс зі свого сховку — знала, бестія, що переживати нічого, що добродії гуарди багаті й щедрі, що збитки відшкодуються з вершком, а популярність закладу тільки зросте стократ…

Після танців гуляки дещо притомилися — шум голосів помалу стих, служниці, обдмухуючись і на ходу поправляючи негаразди в одязі, наповнили вином уцілілі глеки й принесли з кухні нові келихи. Тепер, трохи спам’ятавшись, обидві соромливо опускали вії, міркуючи, чи не надто вільно поводилися дотепер, водночас в душі кожної таїлася гаряча надія на щось незрозуміле, нездійсненне — і щораз, коли запилений ботфорт наче ненароком торкався маленької ніжки, ця надія, спалахнувши, заливала фарбою юні обличчя й ніжні шиї.

Дівчат звали Іта й Фета, і не дивно, що підпилі гультяї раз по раз плутали їхні імена; втім, багато хто з гостей уже ледве язиками повертали й не могли більше сипати компліментами. Палкі погляди затуманилися, а разом з ними потроху згасла дівоча надія на незбутнє — коли в одвірок над головою Іти раптом уп’явся важкий бойовий кинджал.

Одразу все стихло, навіть хазяйка вистромила зі своєї кухні стурбований ліловий ніс. Гуляки з німим подивом роззиралися, наче очікували побачити на прокопченій стелі грізну примару Лаш. Іта спочатку відкрила від здивування рот, а усвідомивши нарешті, що трапилося, впустила на підлогу порожній глечик.

Серед тиші, що запала навколо, відсунувся від столу важкий стілець. Підминаючи ботфортами черепки розбитого глечика, до дівчини неспішно наблизився красень, пояс якого прикрашали порожні кинджальні піхви. Лиховісну зброю витягнуто було з одвірка, з товстого гаманця явилася на світ білий золота монета:

— Тримай, красуне… Хочеш іще?

Таверна вибухнула від криків і реготу. Добродії гуарди — ті, хто ще мав сили рухатися, — весело плескали один одного по плечах і спинах, радіючи від такого вдалого задуму свого товариша.

— Це Солль! Браво, Егерте! От свиня, далебі! Ану ще!

Власник кинджала посміхнувся. Коли він посміхався, на правій щоці біля самісіньких губ проступала самотня ямочка; Іта безпомічно стисла пальці, не зводячи з цієї ямочки очей:

— Але, пане Егерте… Що ви, пане Егерте…

— Що, страшно? — неголосно запитав Егерт Солль, лейтенант, і від погляду його блідо-блакитних очей бідака Іта вкрилася потом.

— Але…

— Ставай спиною до дверей.

— Але… пане Егерте… сильно випивши…

— Ти що, не довіряєш мені?!

Іта часто закліпала пухнастими віями, глядачі лізли на столи, щоб краще було видно. Навіть п’яні протверезіли заради такого видовища, дещо стурбована хазяйка завмерла в кухонних дверях з білою ганчіркою напереваги.

Егерт повернувся до гуардів:

— Ножі! Кинджали! Що є, ану!

За хвилину він був озброєний, як їжак.

— Ти п’яний, Егерте, — кинув, наче між іншим, колега-лейтенант на ім’я Дрон.

У юрбі гуардів скинувся смаглявий парубійко:

— Та скільки там він випив?! Це ж воші в коліно, скільки він випив, від чого б це він п’яним був?

Солль розреготався:

— Правильно! Фето, вина!

Фета скорилася — не відразу, механічно, просто тому, що не послухатися наказу гостя в неї завжди бракувало сміливості.

— Але… — промурмотіла Іта, дивлячись, як у горло Солля перетікає, дзюркочучи, винний водоспад.

— Ні… слова, — вичавив той, витираючи губи. — Відійдіть… усі.

— Та він п’яний! — вигукнули з останніх глядацьких рядів. — Він же угробить дівчисько, дурило!

Зчинилася метушня, та, втім, незабаром стихла — крикуна, очевидно, переконали.

— Кидок — монета, — пояснив Іті Егерт, якого уже похитувало. — Кидок — монета… Стояти!!!

Дівчина, яка спробувала було відійти від дубових дверей, злякано відсахнулася назад.

— Раз, два… — Солль витяг з купи зброї перший-ліпший метальний ніж. — Ні, так нецікаво… Карвере!