Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Коли у місті Божа Паства, не можна нікого страчувати! - вигукнув чоловік Ділари, підіймаючись на ноги.

- Це дійсно так, - погодився другий радник, пригладжуючи свою чорну бороду. - Не можна так образити богів. Треба відкласти страту до того часу, як вони підуть з Анри.

Хан Мансур зчепив зуби. Йому не сподобалося це. Але він не зміг суперечити традиціям свого народу.

- Під варту їх. Стратимо тоді, коли Паства піде. А зараз оголосіть священний вечір.

Повірити у новий порятунок, виявилося ще важче, ніж вперше. Я видихнула, наче зовсім не дихала. Та мене раптом схопили і потягнули назовні.

У Зіяда забрали змію. Троє тримали його, коли четвертий вбив сіру рептилію. Я не дивилася на це. Ділара теж.

Потім нас кудись повели. Я не знала куди саме, але точно не до будинку Ділари. Не знала я і того, скільки часу нам виграли люди, які слухали місцевих богів, і вирішили з’явитися саме зараз, мов провидіння.

- Пустіть нас до Пастви! - раптом вимогливо попросила Ділара. Вона ніби знову уявила себе господинею.

- Не велено, - відрубав охоронець. Та Ділара не збиралася здаватися:

- Відведіть! Дайте хоч сповідати перед стратою! - вона вивернулася та подивилася чоловікові у вічі: - Ти вірянин чи ні? Знайоме тобі бажання помолитися перед смертю?

Охоронець зупинився. Інші теж.

- Ви нас зв’язали, - промовила Ділара тихіше. - Наше життя підходить до завершення. Нас стратять. Тож дай хоч отримати останнє благословення.

Я не знала чи справді Ділара хоче помолитися. Чи вона щось задумала. Але охоронець здався:

- Добре. Бажання побачити Паству перед смертю священне.

І нас повели до воріт, які саме зараз відчиняли. Я чула, як звідусіль кричать люди та гудуть дзвони…

Натовп стікався звідусіль. Охоронці зв’язали нам руки та міцно тримали, відштовхуючи від нас інших людей.

Паства йшла головною дорогою до найбільшої площі Анри. Якщо вони захочуть, то увійдуть і до палацу. Ніхто не буде перекривати їм дорогу, ніхто їх не зупинить. Адже сама їхня присутність - благословення. Ділара попросила охоронців провести нас ближче. І вони виконали її бажання. Жінка дійсно схилила голову та почала молитися. Зіяд просто дивився перед собою порожнім поглядом. Я могла лише уявити, що він зараз відчуває.

У мене ж наче відняли усі емоції. Вони безслідно щезли. Можливо, я перебувала у шоці.

Тому я просто дивилася на чоловіків, покритих сірими тканинами, які неквапливо йшли дорогою. Їхній широкий одяг з великими каптурами був увесь покритий пісками пустель. Деякі з них спиралися на палиці.

Я дивилася на них, а думала про Двоєдине. Чи зможу я назавжди об’єднатися з Асгейром після смерті, як Шела з Гледом?

Перша пара чоловіків з Божої Пастви порівнялася з нами. Один з них раптом трохи відкинув тканину з обличчя. Легкий, майже непомітний рух. Але мені дістався один погляд з-під каптура. Єдиний погляд. І мій світ в одну мить змінився.