Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

- Спробуєш, мишеня? - Есма зупинилася навпроти мене, тримаючи кубик у пальцях. Я навіть не знала як це називається.

- Ні, дякую, - відповіла я, ховаючи руки на спину.

- Доведеться, - зітхнула Есма. - Не можна відмовлятися від того, що тобі пропонує пані.

А після цих слів вона підняла руку, піднесла до мого обличчя та розчавила кубик на моєму лобі. Я тільки зчепила зуби та прикрила очі, коли дівчина провела лінію до мого носа. Потім під сміх інших служниць вона повернулася на своє місце.

- Ну як тобі? - спитала дівчина. Вона узяла собі останній шматочок ласощів, який залишився на тарілці. Через витівку Есми, я не встигла помітити кому дістався отруєний кубик.

- Це смакує так само як і уся гостинність ханства, - стримано відповіла я, стираючи з обличчя липкі шматки. Служниці навіть припинили жувати, обмірковуючи мої слова. Та врешті лиш махнули на мене рукою.

Я глянула на усміхнену безтурботну Пінар, та пішла у коридор, щоб привести себе до ладу.

Увечері служниці допомагали Діларі готуватися до сну. Пані вичекала момент, коли у кімнаті лишилася тільки Пінар та я, і коротко спитала:

- Хто?

- Есма, - швидко відповіла Пінар.

- Навіщо? - я підійшла ближче, заглядаючи в очі невістці хана. - Вона ж помре!

- Цього я і чекаю, - Ділара глянула на мене абсолютно байдужим поглядом: - Я нікому не вірю на слово. І повинна впевнитися, що отрута діє.

Я ошелешено дивилася на жінку. Мене вразив її вчинок, але більше злякав спокій, з яким вона прирекла на смерть одну зі своїх служниць. Вона знала, що я і Пінар побачимо де знаходиться отрута, а на інших їй було начхати. Хоча, можливо, начхати було і на нас.

У коридорі почулися голоси. Я відійшла від Ділари та завмерла, дивлячись собі під ноги. У голові крутилися думки. Чи дійсно треба йти на таке заради помсти?

Есма відчула перші симптоми вже наступного дня. Їй стало погано. Виник кашель, ускладнене дихання та біль у грудях. Ділара висловила занепокоєння станом дівчини та відпустила її відпочивати.

Через день Есма померла.

Я мала б відчути полегшення чи зловтіху, бо саме ця служниця постійно з мене знущалася. Але я відчувала зовсім інше. Навіть така людина як Есма не заслуговувала на смерть.

- Чудово, - вимовила Ділара, коли ми залишилися вдвох. - Отрута діє. Цілитель нічого не запідозрив.

- Це було жорстоко, - сказала я. Це були мої перші слова до Ділари після моменту отруєння. Вона поглянула на мене та усміхнулася:

- Тобі варто припинити грати в милосердя, Сандро. Якщо ти хочеш вижити та продовжити володарювати на своїх землях, ти повинна стати жорстокою та холоднокровною. Інакше аристократи Мілаїри з’їдять тебе та не вдавляться.

Я не могла посперечатися з Діларою. Просто дивилася у її темні очі. Все усередині мене протестувало. Почуте мені не подобалося. Але я мала визнати, що Ділара має рацію. Навіть згадка про дам Хаген підтверджувала ці слова.

- Зіяд дізнався хто і коли змішує для хана ароматичні масла, які потім випарюють. Ми зможемо додати туди отруту.

- Його треба буде затримати у приміщенні якнайдовше, - тихо вимовила я, відчуваючи, що власноруч підписую смертний вирок.

- Добре. Я знаю дні, коли хан полюбляє випити з наближеними у лазні.

- Але він буде не один… - прошепотіла я. Та вже сама знала, що скаже Ділара. Вона дивилася на мене зі співчуттям:

- Так, не один. І це нам на користь.

- А якщо там буде ваш чоловік?

- Не буде, - Ділара поправила сукню на плечі. - Його я запрошу до себе у цей вечір. Він мені ще потрібен.

Я слухняно схилила голову.

Цієї ночі я ледве змогла заснути. Крутилася та не могла прогнати думки. А коли все ж поринула у сон, побачила там Ділару, яка тримала на руках маленького сина...