Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Вранці до Ділари прийшов брат. Зазвичай родичі зустрічалися деінде, а сьогодні чоловік постукав у двері будинку. Зіяд повідомив сестрі, що їй належить зібратися і з’явитися у кімнаті нарад.

Коли Ділара повернулася, погляд її був задумливим. Служниці кружляли навколо неї, але вона змахнула рукою та віддала накази. Усі крім мене вискочили з кімнати.

- Що сталося? - я насторожено дивилася на жінку. Вона скоса глянула на мене:

- Не знаю. Але брат був спокійним. Можливо, якась термінова нарада.

- На усі наради запрошують наложниць? - насупилась я. Невістка хана смикнула куточком губ та зчепила руки за спиною:

- Лише на важливі. Наложниці мають право знати, що відбувається в ханстві.

Мене не заспокоїли слова Ділари, але я схилила голову, більше ні про що не питаючи. Та раптом жінка промовила:

- Ти підеш зі мною.

- Як ти це собі уявляєш? - я спантеличено подивилася на співрозмовницю.

- Дуже просто. Зараз найголовніша проблема ханства це війна. А ти - полонянка.

- Хочеш віддати мене ханові? - я схилила голову до плеча. - Адже я тобі більше не потрібна, Діларо? Отрута вже в тебе.

- Помиляєшся, - на вустах Ділари з’явилася холодна хижа усмішка. - Мені немає сенсу віддавати тебе Мансуру. Адже ти можеш розповісти йому, що я задумала. Для мене простіше буде тебе вбити. Але зараз я просто хочу, щоб ти була поруч. Мені легко буде пояснити твою присутність.

Я дивилася на співрозмовницю з недовірою, та зрештою кивнула.

Ми прийшли до того приміщення, де я вперше побачила Ділару та інших наложниць. Служниці залишилися ззовні, а мені наказали слідувати за невісткою хана. Я корилася, роздивляючись навкруги з-під опущених вій. 

- Ти знову з ручною мишею? - почувся голос однієї з наложниць. Я слухняно зупинилася, дивлячись собі під ноги. - Вона ще не погризла тобі усі сукні?

Жінки засміялися з дотепного жарту.

- Ні, - Ділара впевнено усміхнулася. Я чула це по її голосу. В ньому з’явилася звична пихатість та насмішка. - Але вона чудово чистить мені взуття.

- Сподіваюся, вона робить це своїм язиком? - знущаючись, спитала інша наложниця.

- Вона робить це так, як я накажу, - суворо відповіла Ділара, своїм тоном демонструючи хто тут головна. Вона цокнула мені, ніби дійсно підганяла тварину, та пройшла до зали. У спину мені полетіли саркастичні коментарі, але я на них не зважала. У мене під ребрами поселилося відчуття неясної тривоги. Воно крижаною рукою стискало мої легені, заважаючи нормально дихати.

Наложниці зайняли свої місця. Вони все ще тихо перемовлялися, але я роздивлялася залу і присутніх. Зайшли охоронці, стали на визначених місцях. За ними у приміщення увійшли наближені хана, та зупинилися поруч зі своєрідним троном. Після цього всередині опинилися люди, яких я раніше не бачила. На трьох з них була військова форма. Хан Мансур з’явився останнім. Всі схилили перед ним голови та не підіймали їх, поки чоловік не зайняв трон.

Хан оглянув присутніх. Його темноокий погляд ковзнув по головах присутніх і раптом зупинився на мені. Його очі звузилися. В них я побачила зневагу. Але це тривало лиш секунду, після чого Мансур відвернувся. Ніхто не наважувався заговорити без дозволу.

Тільки дочекавшись жесту правителя, один з чоловіків почав промову.

Я оглядала приміщення та придивлялася до облич, намагаючись не привертати увагу. Доповідь слухала лиш краєм вуха. Аж раптом почула дещо цікаве та стрімко повернула голову в бік оповідача.

- Армія Мілаїри закріпилася на кордоні. Вони почали просуватися вглиб Джастани і… - чоловік раптом замовк. Тільки тепер я помітила який він блідий і як гарячково блищать його очі.

- І що? - роздратовано поквапив Мансур. Хан перебирав у руках нанизані на нитку намистинки. Він сидів, трохи нахилившись вперед. Слухав доповідь, дивлячись на підлеглих з-під лоба.

Мені сподобався його вигляд. Раптом я упіймала себе на тому, що всередині я раділа. Переді мною сидів монарх, який зазнав поразки. Він захотів відкусити надто великий шматок, який опинився йому не по зубах. І тепер він може ним вдавитися. Зараз у мені не було співчуття. Хан Мансур отримав саме те, на що заслуговував. Прагнучи завоювань і слави, він зостався ні з чим.

- Король Джастани брехав нам, - вимовив чоловік, ніби прощався зі своїм життям. - На територію Мілаїри він відправив рекрутів з селян. Тренована армія чекала на території Джастани. Король не збирався ризикувати своїми воїнами. Можливо, хотів залучити їх після. Або ж… міг направити проти нас.

Мансур підскочив зі свого місця так різко, що наложниці одночасно здригнулися. Жінки більше не перешіптувалися. Вони навіть дихати намагалися якомога тихіше. Але здавалося, що хану зараз було байдуже на наложниць. Його обличчя спотворила лють.

- Мерзенний гусак, - прогарчав хан, тримаючись рукою за спинку свого трону. Він так сильно стиснув пальці, що шкіра побіліла. - Що з нашою армією?

Доповідач змінив колір обличчя з блідого на сіруватий. Його погляд бігав по підлозі, ні на чому не зосереджуючись.

Мені було шкода, що цього моменту не побачить Асгейр. Цю війну його армія також виграла. І я не сумнівалася, що буде саме так.

- Наша армія розбита, - вимовив чоловік. Деякі наложниці почали тихо плакати, інші просто прикривали долонями обличчя. Ділара також мала схвильований та збентежений вигляд. Мені залишалося лише здогадуватися, чи було її занепокоєння правдивим, чи це чергова гра.

- Тоді відступайте! - гримнув хан. Він обійшов трон і знову сів у нього. Наближені монарха стояли, схиливши голови, та тільки слухали.

- Відступаємо, - голос доповідача здригнувся. - Але частину нашої армії оточили та відрізали від основних сил. Гадаю, мілаїрці візьмуть їх у полон для того, щоб…

- Якщо візьмуть! - крізь зуби процідив хан. Він стиснув кулак. З тихим тріском нитка порвалася, а коштовні намистини розсипалися по підлозі. - А якщо вони вирішать помститися за Білого Ката, то вб'ють усіх!