Відтепер я – твій меч - Гжендович
Мадерек, рік 2580
Мадерек переживав складні часи. Незабаром після поразки при Тадаску, не встигла країна оговтатися від втрати армії, нова сумна звістка розлетілася імперією: від загострення давньої хвороби помер імператор Нагірієз. Питання престолонаслідування позначилося ріжучими кутами: у імператора був сина, та й молодший брат Сузермек помер ще дитинстві. Про третього брата ніхто не говорив. Так було прийнято, коли вже народився проклятим, то все одно, що помер. Мадру лихоманило. Усі знатні клани ледь не ювелірними вагами міряли, в кому більше імператорської крові. Природно, було багато "випадкові" раптові смерті. Дворянство Мадерека опинилося під загрозою знищення у закулісних боях за трон. Ось тільки не все було так просто, оскільки ні Нагірієз, ні його батько бастардів не залишили, а отже, вся спорідненість по діду, якщо не прадіду. Хоча там теж не бастарди: деяким високородним вдалося поріднитися з імператорською родиною через шлюб на дочках владик. Тепер ці правнуки і онуки вели криваву суперечку, кому дістанеться імперська корона. Верховний жрець довго мовчазно спостерігав за гризнею, в результаті махнув рукою, зібрав усіх побічних нащадків, хто виявився рівним у праві, вибираючи по родоводам, чий рід давніший.
— Чи в своєму розумі, Святість?
— Вже точно не вашому розумі. І нескінченно цим щасливий, — спокійно відповів Кирит.
Коли Кирит коронував Максура, то ледве лікті не кусав: більш некерованого і навіженого гордеця навмисне не знайдеш. Але зробленого не повернеш, не переграєш вибір, інакше втратить силу слово Верховного жерця. Єхидство і зарозумілість прозирали у кожному жесті нового імператора. Кирит хитав головою, розуміючи, що безглуздий слабкий Нагірієз був непоганим правителем, він хоч порад слухався. А цей наверне справ. Зрозуміти б, з якого краю візьметься знищувати імперію, ведучи її до занепаду. Знати б, встигнути підхопити, не дозволивши зруйнувати довгу тяжку працю колишніх імператорів, які дбали про благо Мадерека. Як не був дурний і самозадоволений Нагірієз, як не нацькували його аристократи, але не став іти війною на Сідерім. Йому вистачило уроку програної війни з Рагардом. Чи вистачить розуму у Максура не потикатися до гірського хижака? Той уже не тхір, заматів, змужнів, увійшов на повну силу. Як би там не було, але Садар - правитель крові, нащадок старовинного роду королів Сідеріма. А Максур? Вискочка. Його з молодих нігтів не привчали любити народ і правити державою. Зовсім іншого поля ягоди.
Сідерім, рік 2581
На середину весни Рагард зробив чергову спробу взяти штурмом Тадаск. Колись крихітна фортеця давно перебудувалась у кам'яну неприступну твердиню. Ворога було відкинуто від кордонів. Сидеріани майже не зазнали втрат, надійно захищених укріпленнями Тадаска, чого не можна сказати про воїнів Рагарда, які потрапили під шквальний обстріл зі стін та веж.
— Скажи мені, жрець, йому не набридло? — Садар підвів погляд від паперів, що переглядаються.
- Кому і що? — жваво поцікавився Лармініз.
— Ратимирку. Пхатися в Смирніс не набридло?
— Пане, він імператор, йому дуже хочеться повернути найбагатшу зі своїх провінцій. Він же не винен, що ви не хочете ділитися, — ледь не засміявся жрець.
— А ось мені набридло. Тому вирушиш до Рагарду з посольством.
- Це ще навіщо?
- Підписати мирний договір. І, знаєш, син у мене є.
Жрець округлив очі, слухаючи подальші розпорядження Садара.
Рагард, рік 2581
Коли Верховний Сидерим досяг столиці північної імперії, стояла середина літа. Жрець їхав на самоті, сан гарантував безпеку на будь-яких дорогах. Давно так повелося, що посольство в країну, що протистоїть, складалося лише з Верховних жерців, які представляють бік переговорника. Навіть розбійники не ризикнуть напасти на служителя Тарида, тим більше на "червоноплащника". Діставшись, нарешті, Лармініз стрілою промайнув вулицями, прагнучи скоріше потрапити до палацу імператора Ратимирка. Жерцю було не до розгляду вулиць та будівель: він бував тут неодноразово. Похмура гранітна будова, скоріше фортечний замок, а не палац. Вузькі темні коридори у відсвітах масляних світильників, стіни завішені зброєю та обладунками, галерея портретів колишніх імператорів. Все просто та знайомо. Якщо не рахувати, скільки обійшлося Рагарду спорудити подібну твердиню з найміцнішого каменю, та ще й підлоги червоним мармуром вистелити. Все це мало цікавило Лармініза, хоча він і похитував головою на таке марнотратство. Добре, ще гарно було б, то ні. Фортеця вона і є фортеця. Пройшовши у склепінчастий тронний зал, жрець злегка схилив голову на знак вітання і наблизився до трону Ратимирка.
— Навіщо завітав, посланець Сидеріма? — старіючий імператор дивився втомлено, відчужено. Ларминизу навіть здалося, що це государ прагне повернути Смирніс, а якісь завзяті васали, яким Ратимирк не може протистояти.
— За миром, пане Рагарде. Достатньо вже війни та крові, — спокійно відповів жрець, сідаючи на запропонований стілець.
— Набридло за десять років? Які ви терплячі. Невже ваш король вирішив повернути мою провінцію? — Ратимірк навіть не пожвавішав.
- Не зовсім так. Мій король пропонує записати Смирніс приданим Ельгії, вашої внучки, — почав здалеку Верховний.
— От тільки так просто не пропонують. У мого сина єдина дочка, інших спадкоємців поки що немає, але ми в надії. Якщо мені не зраджує пам'ять, король Садар одружений, а в гарем Ельгію я не віддам. Ти даремно приїхав, жрець, — у тоні правителя з'явилися нові нотки. Лармініз зрозумів, що зачепив за живе.
— Ви погано думаєте про мого государя. Взяти п'ятирічного малюка в гарем? До того ж Садар скасував гарем як такий задовго до одруження з королевою Ранікою.
- І що тоді?
— Але має сина. Чи не здається вам, що вони будуть гарною парою?
— Та ти зовсім зовсім збрендив, жрець?! - Імператор почав закипати.
- Імператор, не гарячкуйте, розсудіть здорово. Дворян у вас, звичайно, багато, але хто з них зрівняється з благородства крові з кронпринцем такої держави, як Сідерім? — у які віки тон Лармініза перестав бути вкрадливим, у ньому навіть почувся відкритий тиск.
- Ти розумієш, що пропонуєш мені повну капітуляцію? І це називаєш мирним договором?
— А чи маєте ви вибір? Або аристократія зжере, постійно змушуючи воювати з Садаром, або Садар втомиться остаточно від нескінченних сутичок і завдасть такого удару, після якого Рагард не підніметься. І це не загроза, це голос розуму. Він пропонує світ. Ніхто
