Відтепер я – твій меч - Гжендович
— Даналія пише, що їх зачепила посуха, але не так глобально. Справляються. Урожай буде, але не такий багатий, як раніше. Але є запаси. Витримаємо, — Садар відкинувся на спинку крісла, втомлено потираючи перенісся. Спека вимотувала. А до нього додавалися незліченні скарги та прохання. Бути государем великого королівства відповідати за всіх. Навіть за останнього землероба з безіменного поселення у забутих небом відрогах гір.
Садар вилучив коней і волів у всіх князів та знаті. Наплювавши на дорожнечу породистих скакунів, наказував впрягати в підводи і відправляти до озера. Вельможі обурювалися, чинили опір наказу владики. Скрипучи зубами, король наказав відшмагати на міській площі незадоволених. Йому начхати на обурення. Без води люди мруть, як мухи. Король рятував людей. Аристократія вщухла, не горячи бажанням на собі випробувати майданні батоги.
— Ти наживеш собі ворогів такими методами, пане, — похитав головою жрець.
- У тебе є ідеї? Викладай. Чи мені піти і сказати вмираючим від спраги, що коні надто дорогі, щоб возити їм воду?! — Садар лютував. Не знаходив способів боротьби із посухою і тому впадав у неконтрольовану лють.
— Вгамуйся, Садаре. Коней ти правильно забрав. Але батоги — це занадто. Моя тобі порада, коли все закінчиться, знайди можливість підсолодити пігулку обуреним.
— І як ти пропонуєш це зробити? - Король трохи заспокоївся. Відсунув папери і дивився на Лармініза. Той навіть зіщулився під колючим поглядом монарха.
— У тебе чудова стайня, придане Раніки. Роздаруй їм.
— Вони теж воду возять. Думаєш, залишаться такими ж шляхетними скакунами після такої важкої праці?
— Не треба недооцінювати степових конячок Анаториса, вони й не таке витримають, — жерець навіть дозволив собі посміхнутися.
— Що ж, на них багато князів облизувалися, знатні коняшки. Віддам молодняк, благо приплід хороший цього року був.
До кінця другого літнього місяця до столиці королівства прибув дивний караван. Чи не торговці, не водовози, не посли. Ступняки-кочівники підійшли до стін міста та стали табором. Того ж дня до воріт палацу завітала невелика делегація, яку очолює молодий вождь.
У таку посуху пожежа в степу не рідкість. Кочівники звикли справлятися з цією напастою власними силами, хоч і гинули численно. Кожна така пожежа призводила до втрат настільки велика, що степовики на багато років затихали, припиняючи набіги на прикордонні поселення доти, доки не наберуть необхідної бойової сили. Було б так і цього разу. Ось тільки коли охоплений вогнем степ почав окольцювати поселення, молодий вождь наказав не зводити земляних укріплень, не боротися зі стихією, а зніматися з місця, проривати кільце вогню і йти на схід. У землі Сідеріма. Між кочівниками розгорілася суперечка, мовляв, як так, порушити саму суть традицій кочових племен. На що вождь відповів, що гріш – ціна традиціям, через які постійно вмирають люди.
— Але скільки загине під час прориву через полум'я, ти подумав?!
— Набагато менше, ніж якщо тут залишимось і задихатимемося димом. Вирішуйте. Хто хоче жити, йде зі мною на Сідерім. Хто ставить традиції понад життя, нехай залишається.
Думки розділилися. Старійшини племені чіплялися за минуле, поминали вільний дух степовиків і вітер, і свободу. Молоді ж спішно збирали в вози нехитрий скарб, готуючись йти за ватажком. З трьох тисяч вершників, які пройшли навчання в Азіта, всі як один зібрали сім'ї та посадили до кибиток. Майже двісті сімей лишилося. Своїх рідних старійшини не відпустили, залякали прокльонами, погнали на зведення валів. Вождь похитав головою, окинув поглядом караван, махнув рукою вперед, давши знак руху.
— І ви так залишили старійшин? - поцікавився Садар, вислухавши розповідь.
— Нам удалося забрати дітей. Але ці старі віслюки настільки вперті, що готові поховати себе та свої сім'ї, аби чіплятися за убогі традиції, — відповів вождь.
— А ти, значить, не цінуєш багатовікових традицій свого народу? — король уважно розглядав степовика.
— Скажи, горю, чи ти станеш дотримуватися законів предків, якщо вони ведуть до знищення твого племені? — кочівник дивився на короля не менш вивчально.
— То чого ж ти хочеш для свого народу?
- Осісти. Накочувалися. Багато хто з нас хоче стати землеробами, скотарями. Не так уже милий вільний вітер, коли мруть діти. Старійшини не дозволяли. А плем'я давно втомилося. Ми просто хочемо жити, ростити дітей, любити наших дружин, — знизав плечима вождь.
— А чи не боїшся, що втратиш свій народ, втратиш те, що робило вас племенем, єдиним родом?
- Ні, не боюся. Наша кров не дасть роз'єднатися. Тільки вже й ти нас не поділяй.
— Отже, готовий піти на клятву королю, аби врятувати народ? — Садар посерйознішав.
— Отже, готовий.
- Так тому і бути. По осені вирушите назад у степу. Князем над вами буде поставлено Зеліка. Він уже має досвід керування маєтком. Навчить вас жити на землі, а не кочувати. Тож будеш правою рукою за князя. Ти можеш керувати своїми людьми, тільки гадки не маєш, як жити осіло.
— Що ж, згоден.
Тарієтські степи, рік 2582
— От і мені землі до титулу завітали, — кисло посміхнувся Зелик, оглядаючи степ, що вигорів. Караван з кочівниками, що повертаються, прибув ранком до місця колишньої стоянки племені. Розгорнута перед очима картина жахнула навіть такого головоріза як новоспечений князь. З степовиків, що залишилися, вижило не більше сотні. Трупи загиблих звалені до купи за межами селища. Смород гниючої плоті отруював повітря. Як вони врятувалися в цьому пеклі, чим тепер жили, чим харчувалися - все це не лягало в голові Зеліка. За роки служби Садару він дуже звик до того, що правитель піклується про своїх підданих, дбає, оберігає. А тут таке…
- Як так?! Як ви взагалі досі виживали, якщо так? — Зелик вчепився за воріт Шрада — вождя, що привів плем'я до Сидерима.
— От якось так і жили. Тільки я так не захотів, — відповів вождь, насилу стримуючи сльози при погляді на згарище.
Сидерим виявився щедрим, висилаючи з каменоломень будівельні матеріали, доставивши з першим караваном і майстрів-зодчих. Тимчасове поселення виросло на очах.
- Куди замок? Який замок? Спершу місто будуйте, людей до зими вкрийте, а я й так переживу! — гаркнув Зелик на
