Відтепер я – твій меч - Гжендович
— Ваша Величність, змилуйтесь! Ну не можу я так пити! Вони ж усі з "гостинцями" приходять, розташовуються в моєму кабінеті чи не по-господарськи, накривають стіл, наливають, кажуть — треба відзначити. І нове призначення відзначити, і зниження податків, і те відзначити, і відзначити… я не витримую!
— Кріпиться, княгине, вони вже вас люблять. А мені додому час, зачекав Сідерім, та й Лармініз без мене нудьгує. Неробить, мабуть, — вкотре засміявся король і віддав розпорядження збиратися в дорогу.
Три тисячі солдатів з армії, приведеної до Десів Даналією, вирушили до кордонів до Тадаску. Їм належало змінити степовиків, укорінитися в фортеці і стерегти переправи, припиняючи спроби жителів півночі повернутися в Смирніс. Кочівникам слід було вирушити назад у степу, оскільки їхній договір відпрацьований. Однак Садар дуже здивувався, побачивши після повернення до Сидерима все тих же степовиків. А головне, вони випередили короля, хоча його шлях був значно коротшим. З швидкої розмови з ватажком загону Садар з'ясував, що вождь їх усіх відправив у навчання до Азиту, як і обіцяно королем за договором. Йому залишалося лише знизати плечима і розпорядитися розмістити вершників по казармам, благо в тих звільнилося місце у зв'язку з відбуттям більшої частини військ на захист Смірніса.
Сідерім, рік 2570
— З перемогою вас, королю Садаре, — привітав монарха, що повернувся, жрець. Весь час відсутності короля саме Лармініз відповідав за державу, ставши мимовільним тимчасовим намісником.
— Якщо не брати до уваги битви при Тадаску, то це найлегша перемога. Знаєш, Смірніс виправдовує свою назву. Вони справді покірні. Якби там сіверян, так воювати взагалі не довелося б. Але до чого багатий край... — Садар все ще був під враженням від перебування в Десиві.
— Натомість Тадаск вам дав ще кілька безкровних перемог. Вільні князі з'явилися на уклін. Жадають приєднання. Насправді побоюються, що тепер з усіх боків оточені Сідерімом. Напевно, правильно побоюються, знаючи вашу категоричність, мій королю, — жрець передав прохання про аудієнцію.
- Завтра всіх і прийму, - відмахнувся король, розвалюючись у кріслі. Він прибув на світанку, але тільки надвечір зміг присісти хоч ненадовго.
— Блискавично розширюєш володіння, Садаре. Скільки років минуло з розгрому Сідеріма?
- Шість.
Шість років, які майнули однією миттю. І виросло місто. Зросла країна. І маленький спадкоємець скоро відсвяткує першу річницю. Садар іноді думав, що він залишить після себе принцу Ердару. Хотілося залишити Сидерим — велику сильну державу, багату та міцну. Зараз територія майже дорівнювала Рагарду, але поступалася Мадереку. І все ж таки Мадерек — пустеля. А у Садара тепер і соляна провінція Анаторіс, і найбагатші землі Смірнісу. Чи варто бажати більшого?
- Як знати, як знати. Чи буде мені по зубах твоя мрія, Кирите? — прошепотів ледве чутно король, відкидаючись на спинку крісла. Він заклав руки за голову і почав розглядати стелю. З голови не йшла розмова з Верховним Мадереком. Вони обоє хотіли жити без воєн, хотіли бачити свої землі квітучими. Як шкода, що вони настільки різні землі. Вперше за весь час знайомства з Киритом Садар всерйоз пошкодував, що вони з різних боків кордону. Будь вони разом…
— А що було б, якби ми були разом? Ех, Кирите, мені страшно навіть думати про таке…
— Ішов би спати, Величність. Адже втомився, он уже марить, говориш із жерцем, — невблаганний Азіт не просто перервав роздуми короля, він вийняв монарха з крісла і дбайливо, немов дитину, поніс коридорами до спальні.
— Азіт, мені ще треба попрацювати, — спробував опиратися такому способу переміщення Садар. Але слабко.
— Завтра наробишся. Тільки із сідла. Спати. І не сперечатися.
Сперечатися справді не виходило. Особливо коли тепла вода купальні торкнулася оголеної шкіри. Разючий був схожий на няньку, що купає хвору, але примхливу дитину. І свіжі простирадла, що пахнуть лавандою. І десь у півсні відчуття міцної руки. Обіймає, захищає неспокійний сон монарха.
Розділ двадцять сьомий
— Скажи мені, Лармінізе, якщо знаєш… Якщо взяти весь Таридат, то скільки місця він займе, якщо рахувати весь світ, який за Фуградським хребтом на півночі та сході, і за морем Ширамес на заході та півдні?
- Весь Таридат? Я сказав би, не більше восьмої частини від усього світу.
— Світ такий величезний?
- Так. І незвіданий. З півночі до нас приходять варвари, але Разючі стримують їхні орди. Вони незліченні. З південного моря припливають острів'яни. Вони не шанують Тарида, але миролюбні, торгують з Мадереком.
— А ми ось так бездарно роздираємо цей шмат землі у міжусобних війнах.
— Чи тобі говорити, пане?
— Чи можу я хоч щось змінити?
Сідерім, рік 2580
Десять років щодо спокою поселили в серці Садара надію на те, що війн більше не буде. Незважаючи на дух воїна, король вважав за краще мирне життя, спостереження за тим, як розвивається країна, набирає сили. За десять років після битви при Тадаску Сідерим нагромадив сили, зростав уже не територіально, але внутрішньо, зміцнюючи свої позиції у приєднаних землях. Не стояли на місці й Рагард із Мадереком, зализуючи рани, заповнюючи проломи у розгромлених арміях. Північна імперія деякий час намагалася повернути Смірніс під свій контроль, проте натикалася на жорсткий опір прикордонних гарнізонів сидеріан. В останні роки Рагард знизив тиск, мабуть, змирившись з тим, що поки Садар править цими землями - їх не повернути. "Третій імператор", як прозвали одіозного монарха, був спритний і хитрий. Але найважливіше — був далекоглядний і розважливий, не боявся приймати суперечливі рішення, навіть якщо вони йшли в розріз із загальноприйнятою мораллю. Цю мораль він назвав ханжеством, вивівши цим новий закон виживання для правителів. Немає честі вищої, ніж служити своєму народу, ведучи його до величі та процвітання. І на цьому шляху Садар давно вже зневажив власну честь, вважаючи, що государю це тільки зайвий вантаж. І його кошти виправдовували себе. За мирне десятиліття Сидерим якщо не територіально, то за могутністю точно зрівнявся з імперіями, став повноцінним і гідним суперником як жителям півночі, так і жителям півдня. чим служити своєму народу, ведучи його до величі та процвітання. І на цьому шляху Садар давно вже зневажив власну честь, вважаючи, що государю це тільки зайвий вантаж. І його кошти виправдовували
