Відтепер я – твій меч - Гжендович

Вони ще довго сперечалися, іноді з тронної зали долинали крики. Настав вечір. Вечеряли. Сперечалися. Ратимірк намагався виштовхати жерця в шию, але той так спритно ухилявся, що імператор зрозумів, наскільки смішно виглядає.

Сідерім, рік 2581

— Ну, привіт, маленька принцеса, — Садар присів навпочіпки перед дівчинкою, розглядаючи її і посміхаючись.

— Здрастуйте, дядечку-королю, — пролепетала дівчинка, не менш цікаво дивлячись на короля. — То де ж мій наречений?

— Ух ти яка швидка. Он він за шторою ховається. Соромиться. Ти ж у нього перша наречена, - король ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Ось перша, і годі. Других не буде, — шестирічна принцеса вередливо тупнула ніжкою.

На вимогу Садара принцеса Ельгія прибула відразу, як імператор погодився на заручини. Дамою при ній була молодша сестра дружини спадкоємця, досить молода, щоб бути незаміжньою. Звали її Лаїна. Дівчина всім виглядом демонструвала, як їй неприємний цей вимушений союз. На відміну від малечі, вона чудово розуміла, що вони стали фактично заручниками. І добре Ельгія, вона хоч дружиною спадкоємця, а що тут робити їй, Лаїне? Навіть привітний прийом, влаштований королевою Ранікою, не зміг розтопити серце дівчини. Садар лише головою хитав, сподівався, що змириться, звикне, а коли так турбується про статус, то князя їй гарного знайдуть. А хоч би і зі Смірніса, там вибір великий. Маленька Ельгія ж не замислювалася про речі подібні і власну заручини сприймала дуже натхненно. Вона буквально прикипіла до Раніки, а та й рада відповідати взаємністю: син є, а доньку королеві дуже хотілося. Тепер з'явилася. Та спритна якась. Весела та доброзичлива. Може, хоч їй вдасться трохи розворушити Ердара, якому наймиліше за всіх — Азіт. От днями ночами пропадав би з воєводою: то на плацу, то в кімнаті його сидить, читає, а то й зовсім примудряється заснути в ліжку азиту. А що вражаючий? Він не протестує, охоче порається зі спадкоємцем, душі не чає в принцу. І чомусь це радує Садара. Благо хоч сам король вгамувався, не жадає жодних завоювань, з воїна перетворився на торговця та будівельника. Усе розраховує, планує. У роботі з ранку до ночі, ніби і не правитель, а клерк якийсь особливо кмітливий і працьовитий. Заглядає часто, але більше не топить у ніжності та пристрасті, хоча й цього вистачає, судячи з загадкових посмішок королеви, однак віддає перевагу тому, щоб обійняти Раніку за стегна, пригорнутися щокою до живота і спати так до ранку. У такі ночі королева розуміє: зовсім утомився. І несміливо охороняє його сон, погладжуючи кінчиками пальців неслухняні вихори. А тепер ось Ельгія. Теж радість. І нехай шлюб політичний, але Ранике хотілося сподіватися, що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як сама вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям. що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує його душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям. що дівчинка виросте і зрозуміє принца, як вона колись зрозуміла Садара, ставши тим, хто лікує його душу від тривог. Ніжною та відданою дружиною великого монарха, яка чудово знає ціну, яку доводиться платити правителям.

У середині Білих тижнів несподівано до столиці прибув Фрам. Садар своїм очам не вірив, побачивши тестя. Правителя Анаториса прийняли пишно та почесно. Відпочивши з дороги, заспокоївшись, старий розповів, що Кирит наполягав на його звільненні, проте імператор Мадерека чинив опір настільки завзято, що Верховному жерцю довелося віддати Фраму власного коня і проводити до кордону, щоб імперські солдати не повернули його до Мадри.

— Виходить, Максур Кирита ні в що не ставить, не розуміє, наскільки безглуздим є твій висновок, раз стільки років минуло, і Анаторіс повністю під моїм контролем? — щиро дивувався Садар. Він відмовлявся розуміти, як можна не прислухатися до порад найрозумнішої в Таридаті людини. Безперечно, таким він вважав Кирита.

— Жрець мені не говорив, але, мабуть, він в опалі. Ходили чутки між слугами, що імператор Максур ніяк не може пробачити, що жрець проплескав Анаторіс. Та й Тадаск частенько згадує, хоч це все й було за Нагірієза. Поганий правитель, коли так поводиться з головним радником, нерозумний, від такого тільки й чекати біди, — хитав головою Фрам, розповідаючи про те, що на нього почалися замахи. Киритові це не сподобалося. Спочатку він розмістив старого у себе, а, як відомо, до Верховного так просто не сунуться. А потім взагалі відпустити вирішив. Адже він давно хотів, та все не виходило. Розумів, що толку від подібного заручника не буде, а ось образа в Сідерімі збиратиметься.

— Схоже, погана справа в Мадереку. Невже так і падають імперії? — розмірковував Садар.

— Ти чого. Неси папір та перо. Слабий я став, сюди важко дістався, а шлях до Лігідеї зовсім не перенесу. Писатиму Раді, нехай приїжджають. Якщо я живий поки, то віддам тобі Анаторіс як є, ти їх уже не ображай потім, — ніяково усміхнувся Фрам.

- Жарти жартувати надумав? Твоя земля – тобі й правити. Та й Раніці ти заповів, — відмахнувся король.

— Кажу ж, старий я став. Ні, помирати не збираюся, але хочу хоч трохи пожити спокійно. Не до правління мені тепер. А Раніка... адже вона щаслива з тобою, я бачу. Переживає сильно, але це жіноча душа така переживальна. Все ж таки не шевець їй дістався, королю, — трохи лукаво посміхнувся старий.

— І що ж робитимеш на спокої? — Садар не міг зрозуміти, як це взяти і добровільно відмовитися від провінції.

— Відпочиватиму. Сподіваюся, не проженеш старого. Сади у тебе в палаці добрі. І дітки славні. Коли встигли доньку? Кирит не говорив...

- Наречена це нашого Ердара, рагардська принцеса.

— То ви ж із ними того...

- Вже немає. Підписали мирний договір.

— І принцесу на договір. Ох ти шустер, зятю.

Садар лише посміхався. Старий Фрам був одним із тих небагатьох, кому король дозволяв подібне панібратство. Колись він повірив у безземельного принца, а це дорогого варте.

Розділ двадцять восьмий

— Ти ніби розсудився. Але хто змиє кров з рук твоїх за минулі роки?

— Не суди раніше, кров не закінчилася ще.

- Плануєш війну?!

— Ні, передчуваю. Не тут і зараз, але буде. Така, що Таридат не подихне.

Сідерім, рік 2582

Весняні дощі прийшли надто рано. Пройшли швидко і мізерно, змінившись спекою до кінця весни. Хоч для короля, хоч для будь-якого хлібороба стало зрозуміло — настає