Овернський клірик - Андрій Валентинов

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Серію «Main stream» засновано у 2007 році

…Гачок не витримав. Короп — здоровезний, щонайменше два фунти вагою — зірвався й, переможно блиснувши сріблястою лускою, шубовснув у воду. П’єр зойкнув і закляк, стискаючи в кулаці вудку, з якої тепер не було жодної користі. До всього риба, перш ніж безвісти згинути в темній воді, на мить визирнула й, як мені привиділося, кинула на невдачливого рибалку глузливий погляд.

Цього П’єр, і без того вбитий тим, що сталося, вже не витримав:

— От диявол! А хай йому! Кров Христова, повернуся до Сен-Дені, я цьому отцю Єгудиїлу ноги повисмикую! Казав я йому — залізо паскудне, а він…

Отець Єгудиїл — наш монастирський коваль — справді останнім часом став партачити, проте ця обставина аж ніяк не виправдовувала ані змісту, ані форми сказаного.

— Брате Петре, — неголосно погукав я, відчуваючи, що П’єр готовий відмочити наступний пасаж із приводу коропа, вудки, гачка й отця Єгудиїла. — Брате Петре…

П’єр спересердя пожбурив вудку об землю, ввібрав якнайбільше повітря, роззявив рота, й отут до нього, нарешті, почало доходити. Я мигцем озирнувся — брат Ансельм стояв із незворушним виглядом, але в очах його виразно стрибали бісенята. Втім, з першого погляду й не помітиш — тримати себе цей хлопчина вміє.

— От-тче Гільйоме… — затинаючись почав П’єр. — Я… ну…

— Латиною, прошу, — так само спокійно попросив я, чим змусив П’єра остаточно зніяковіти. Тому що, крім суворо забороненого божіння й згадки нечистого, він примудрився проказати все це на «ланг д’уї»[1] з дикою нормандською вимовою.

— Я… ну… Риба…

— Далі, — підбадьорив я, спостерігаючи, як П’єр, миттю зашарівшись і сполотнівши, з надзвичайним зусиллям добирає неслухняних слів латиною.

— Я ловити, я ловив… — П’єр зітхнув і потер величезною п’ятірнею свою фізіономію в ластовинні.

— Ми ловили, — погодився я.

Я знов озирнувся — брат Ансельм сміявся, але непомітно — самими лише кутиками губів. Уже не вперше подумалося про те, де хлопчина так навчився себе тримати? Усе ж таки йому заледве вісімнадцять, та й то за документами, які не лише в мене викликали сумніви.

— Ми ловили, — приречено повторив П’єр. — Отець Єгудиїл — в абатстві святого Діонісія коваль є. Він поганий коваль є. Він зробити… зробив поганий…

Схоже, слово «гачок» забулося, й П’єр болісно добирав підходящий еквівалент.

— Він зробив погане знаряддя… Знаряддя вудити… Отче Гільйоме!

— Так…

Я відклав убік вудку й зміряв П’єра промовистим поглядом. Здоровань зіщулився й закліпав.

— Брат Петро погана пам’ять мати, — зітхнув я. — Брат Петро забути, як ми домовлятися…

— Отче Гільйоме! — знову заблагав нещасний, змахнувши ручиськами, від чого в нерухомому вечірньому повітрі знявся свіжий вітер.

— Ви — майбутній священик, Брате Петре. У вашій практиці буде чимало епізодів, порівняно з якими цей нещасний короп — справжня дрібничка. Ви повинні зберігати спокій і не збиватися на простонародну тарабарщину, з якої, на ваше щастя, я не зрозумів жодного слова… Дюжину «Отче наш» і дюжину «Вірую» перед сном. Ви здається посміхаєтеся, Брате Ансельме?

Усе ж таки я заскочив хлопця зненацька.

Та лише на мить. Дев’яносто дев’ять із сотні сказали б у такому випадку «Ні!», але Ансельм зухвало блиснув очима й покірно відповів: «Так, отче Гільйоме».

Я хотів поцікавитися, що саме брат Ансельм почув смішного, та вирішив, що це буде зайвим занудством.

— Дві в’язки хмизу, Брате Ансельме. І миття посуду після вечері.

— Так, отче Гільйоме.

Хлопець знову посміхнувся, і я раптом збагнув, що сьогодні й без того його черга мити посуд.

— Гаразд, — резюмував я, — як там у нас із уловом?

Незважаючи на епізод із гачком, улов був непоганий. Утім, ставки в Нотр-Дам-де-Шан завжди славилися чудовою рибою.

Вечерю варили на тому ж місці — йти до старої занедбаної кухні, де не готували вже два десятки років, відтоді, як старий граф де Корбей розорив тутешній монастир, не хотілося. Хлопці розклали вогнище, й П’єр уже звично дістав ножа, щоб узятися за рибу, але я зупинив його:

— Юшку сьогодні приготує брат Ансельм. А ви, Брате Петре, сподіваюся, не забули, що заборгували мені байку?

— Яку байку? — кліпнув П’єр, котрий встиг уже заспокоїтися, очікуючи вечері.

— Байку «Лисиця й відображення місяця» зі збірки «Робертів Ромул». Ви мали вивчити її ще вчора, але вчора у вас, здається, був нежить…

— Не нежить… — зітхнув бідолаха. — Мені… цеє… голова боліла.

— Співчуваю, Брате Петре. Сподіваюся, зараз усі неприємності позаду й ми маємо змогу послухати, нарешті, байку.

— Зараз… Я… ну… повторю.

Я не сперечався й став спостерігати за Ансельмом. Вечірня юшка — маленький реванш за помилку з посудом. До того ж мені було дуже цікаво, як хлопець поведеться.

Досі я жодного разу не бачив Ансельма на кухні. У Сен-Дені його туди й близько