Відтепер я – твій меч - Гжендович

До початку холодів княжий град почав набувати обрисів. Звичайно ж, будинків на всіх не вистачало, багато хто тулився по бараках, інші ж селилися у зведених будинках кількома сім'ями, спали покотом на підлозі, налагоджували нехитрий побут. Ніхто не нарікав на мізерну їжу, розуміли — від посухи постраждав увесь Сидерим, король, як міг, розподіляв запаси, доставлені зі Смирнісу, щоб вистачило всім до наступного врожаю.

— Та що ти, князю, не журися, ми й скромніше жити звикли, — панібратськи плескав по плечу Зеліка Шрад. Не розумів вождь, що на шибеницю-князя так несподівано впало сумнівне щастя дбати про тридцять тисяч степовиків. Що з ними робити, як розселити в будинки і розділити наділи землі, — Зелик не знав. І подумки складав оду обурень, яку піднесе при нагоді Садару. Він уже був зовсім зневірився, все ж таки не звик керувати маєтком, як несподівано з новим караваном прибула княгиня. Дружина Зеліка виросла в маєток, батьки вчили вести велике господарство, готуючи спадкоємиці.

— Бачу, мій бравий чоловік зовсім зачах, все б йому в ассасинів грати, — посміялася вона, вислухавши скарги Зеліка. І взяла управління у свої жіночі тендітні руки. На повне здивування князя справа заперечилася з приїздом княгині. Начебто і непомітно, але й будівництво пішло швидше, і землі розподілялися одразу.

- А це навіщо зараз? Хіба ниви не навесні орють? — дивувався Зелик, коли княгиня розпорядилася всіх вільних коней ставити у плуг.

— Ех ти, одне слово — пустельник. Та навесні ж через зарість не проб'єшся. Це ж цілина, безглуздий. А земля жирна, гарна, дивишся, ще й зі Смірнісом посперечаємось, — засміялася вона у відповідь.

Сідерім, рік 2582

— Тлумачна дівчинка дісталася нашому Зеліку, — Садар читав повідомлення зі степів усміхаючись. Нові землі обіцяли стати гарною підмогою у продовольчому питанні. Нехай не зараз, нехай років через п'ять-десять, але степ неодмінно окупить усі витрати на її освоєння. Сторицею окупить. Хто ж міг припускати, що там такий чорнозем? Ніхто. Тільки тепер не зупинити Садара в освоєнні степів. Переговоривши із Зеліком та Шрадом, король вирішив, що якщо вже ніхто не кочує, то можна заселити всю територію. Розкреслена карта, наділи нових вельмож. Та й про старих не забув Садар. Замість передбачуваних королівських скакунів скривджена аристократія отримала землі набагато більші і родючі, ніж крихітні князівства, якими володіли раніше. Хвилювання вщухли, ніхто більше не смів сказати кривого слова, отримавши такий подарунок.

— Гарну ти кістку кинув своїм псам, підгодовуєш знатно, — не втримався Лармініз після того, як було підписано останній указ щодо заселення степу.

— Нехай гризуть. Мені лише користь від того. Тяжкий рік був. Наступний також складний. У нас з тобою одне завдання – утримати рівновагу до врожаю. Запасів і так мало, а ще додалися кочівники. Вони, звісно, ​​не з порожніми руками прийшли, он скільки орної землі в нас тепер, тільки годувати всіх чимось треба, доки ця земля почне народити, — відмахнувся від шпильки король.

- А що купці?

— Пф, рагардські купці такі ціни заломили на зерно, що мені якраз штани останні продати, — Садар потер втомлено перенісся. Схоже, це ставало звичкою.

— Що ти думаєш робити?

- Поки не знаю. Сіль їм не продаси, вони вперлися, мовляв, є нерікська, то навіщо купувати анаторійську. Виходить гра в одні ворота.

- А Мадерек?

- А що Мадерек? Вони краще з Рагардом діло будуть мати, ніж зі мною. На продаж товар везуть, але нічого не купують, — король відсунув папери і почав викреслювати неясні постаті по столу.

Торгова пастка не обіцяла нічого хорошого. Казна пустіла, танула на очах, а наповнювати її виявилося нічим. У такий час підвищувати податки Садар не наважувався. Народ і так зубожів через посуху, а аристократи ще пам'ятають загнаних на водовозах скакунів. Не втечеш до них за грошима. Залишалося лише затягнути тугіше пояс і сподіватися, що ремствування не підніметься, і голод не настане.

Допомога надійшла зі Смірніса. Здавалося, король і так спустошив усі тамтешні зерносховища, але... вийшло, що вельможі хлібосольних земель трохи запасливіші, ніж здавались. Як їх Даналія вмовила відкрити свої сховища — залишилося таємницею, але в Сідерім пішли нові каравани, коли вичерпалися всі запаси, і весна, що наближається, загрожувала голодом усім південним князівствам, включаючи Анаторіс. З одним з обозів прибула сама княгиня Нешуа, залишивши Десів під опікою свого помічника.

— Ваша Величність, князі смирнянські, звичайно, щедрі, але... сіль та коні. Платити доведеться Анаторіс. Аж надто сподобався ваш коня моєї аристократії. Хочуть по парочці таких же кожному, а то й по три, — пояснила княгиня небачену щедрість Десива.

- А що сіль? Коней дам своїх, молодняк добре є, — король дивився перед собою. І нічого не бачив. Цей рік йому обійшовся наполовину посивілу голову. Русі кучері були настільки щедро присипані сріблом заворушень, що можна домалювати червоні очі, і стане двійником Азіта. Хіба що на зріст не вийшов.

- Знизу ціну для Смірніса. Це таке завуальоване прохання-вимога, — втрутився у розмову жрець.

— Вони мене по світу пустять із простягнутою рукою! — заволав Садар, не в змозі більше стримувати роздратування та втому.

І все-таки він пішов на це. Анаторійці обурилися, але стерпіли, розуміючи, що виходу іншого немає. Фрам дозволив Раніке спустошити свої стайні у Лігідеї, відправляючи скакунів подарунком до Смирнісу. Коли від Зеліка прийшло послання, що на розораному степу густо зійшла пшениця і швидко йде на зріст, король ледве стримав сльози. Залишилось протриматися зовсім небагато. Він не злопам'ятний, але Смірніс запам'ятає і сіль, і коней. І приховані припаси, коли країна стояла на краю голодної смерті.

Розділ двадцять дев'ятий

— Іноді сниться мені, що руки забираються, опускаються, не діють. Гнітюча тиша оточує мене, а все набуте піском сочиться між пальцями паралізованих рук.

— Схоже, ти втомився, Киріте.

— Ні, швидше розлютився. Причому настільки, що можу порушити все, що творив довгі роки.

Мадерек, рік 2583

Кирит все більше скидався на загнаного звіра. Кідався по кабінету, там же і падав, зморений сном, не знаходячи заспокоєння і не дійшовши до спальні. Кассим несхвально хитав головою, все частіше залишаючись на ніч у жерця. Стан Верховного турбував генерала. Він переживав, що той постарів, втратив хватку, раз дозволяє з собою так поводитися.

— Ти помиляєшся, Касіме, мій час ще не минув. Я жрець, а нам відмірене довге століття, — відмахнувся Кирит, коли вояка вкотре виявив занепокоєння.

— Вам Тарід відміряє не як іншим? - поцікавився той.

— Ми просто живемо інакше,