Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Не можу вже, Семе, — прошепотів він. — Я зараз знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло.
— Але я знаю, пане Фродо. Тримайтеся! Це — через ворота. На них якесь закляття. Але я пройшов ними сюди, тож ними і вийду. Це не повинно бути небезпечніше, ніж першого разу. Анумо!
Він знову дістав ельфійську склянку Ґаладріель. Неначе вітаючи його мужність, винагороджуючи цю вірну засмаглу руку, що здійснила стільки подвигів, фіал відразу розгорівся, так що весь темний двір освітило сліпуче, мов блискавка, сяйво; і світло горіло рівно, не згасаючи.
— Ґілтоніель, А Елберет! — вигукнув Сем.
Сам не знаючи, чому, він раптом згадав ельфів у Ширі та пісню, яка відігнала в лісі Чорного Вершника.
— Айя еленіон анкаліма! — вигукнув Фродо вслід за ним.
Воля Вартових зламалася так раптово, ніби тріснула струна, і Фродо та Сем зробили кілька непевних кроків. Потім вони побігли. Через ворота і повз великі постаті з палаючими очима. Пролунав тріск. Замковий камінь в арці гепнув мало їм не на п'яти, і стіна впала, розсипаючись на уламки. Вони дивом урятувались. Ударив дзвін; Вартові пронизливо та моторошно завили. Їм відповіли з темної височіні. З чорного неба, мов удар грому, рвонулась униз крилата тінь, роздираючи хмари жахливим криком.
II. Земля тіні
Семові вистачило розуму відразу сховати фіал за пазуху.
— Біжімо, пане Фродо! — крикнув він.
— Ні, не туди! Там за стіною прірва. Біжіть за мною!
Вони помчали дорогою від воріт униз. За п'ятдесят кроків, різко завернувши за виступ скелі, заховалися від Вежі. То був тимчасовий прихисток. Притулившись до скелі, вони перевели подих і раптом похапалися за серце. Усівшись на стіні біля зруйнованих воріт, моторошно закричав Назґул. Усі скелі здригнулися.
Нажахані гобіти побігли далі. Невдовзі дорога знову різко завернула на схід, і одну страшну мить їм треба було перебігти на видноті у Вежі. Озирнувшись, вони помітили величезну чорну тінь над стіною та пірнули між високими скелями в розколині, що круто спадала до моргульської дороги. Вони вийшли до роздоріжжя. Там не було нікого, як і жодної відповіді на крик Назґула; та вони знали, що тиша триватиме недовго. Будь-якої хвилини може початися погоня.
— Нічого з цього не вийде, Семе, — сказав Фродо. — Якби ми були справжні орки, то бігли би до Вежі, а не від неї. Перший зустрічний ворог нас розпізнає. Треба зійти з дороги.
— Але нема як, — відповів Сем, — літати ж ми не вміємо.
Східні схили Ефель-Дуату обривалися крутоярами та стрімчаками в чорну западину, що лежала між ними і внутрішнім хребтом. Відразу за роздоріжжям, іще за одним крутим схилом, висячий місток перестрибував через прірву та виводив дорогу до бескидів і ущелин Морґаї. З відчайдушним зусиллям Фродо та Сем кинулися на цей місток, але не встигли перебігти, як піднялася тривога. Позаду них, тепер високо на схилі гори, здіймалася, тьмяно виблискуючи, Вежа над Кіріт-Унґолом. Раптом знову вдарив її хрипкий дзвін, а тоді закалатав не змовкаючи. Загуділи сурми. З-за мосту долинули крики у відповідь. Унизу в темній западині, куди не сягало пригасле світло Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили, але почули тупіт підбитих залізом чобіт і швидкий цокіт кінських копит на дорозі.
— Швидше, Семе! Стрибаймо! — гукнув Фродо.
Вони перелізли через низькі поруччя моста. На щастя, тут не було запаморочливого спаду у прірву, бо схили Морґаї підступили майже до рівня дороги; та куди стрибати, не було видно через темряву.
— Ну, я пішов, пане Фродо, — сказав Сем. — До побачення!
Він стрибнув. Фродо скочив за ним. І вже падаючи, вони почули, як на міст примчали вершники, а за ними загуркотіли кроки орківського загону. Та Сем мало не розреготався. Побоюючись небезпечного стрибка в темну безодню, гобіти з тріском гепнулися тільки на дюжину футів нижче — туди, куди найменше сподівались: у зарості колючих кущів. І Сем лежав тихо, зализуючи подряпану руку.
Коли звуки копит і ніг затихли, він наважився шепнути:
— Отакої, пане Фродо, я і не знав, що в Мордорі щось росте! Та якби знав, то саме цього і шукав би. А ці колючки, мабуть, із долоню завдовжки, все розпанахали. Шкода, що я кольчуги не натягнув!
— Орківська кольчуга від колючок не рятує, — сказав Фродо. — Навіть зі шкіряної куртки ніякої користі.
Вони насилу видиралися з гущавини. Жорсткі, як дроти, колючки чіплялися пазурами. Нарешті визволилися, подерши плащі на шмаття.
— Тепер униз, Семе, — шепнув Фродо. — Швидко спускаємося донизу, а далі — на північ!
Десь далеко, поза межами темного Мордору, починався день, і над східним небокраєм Середзем'я сходило сонце; але тут було темно, як уночі. Гора курилася, вогні її згасли. Відблиски на скелях потьмяніли. Східний вітер, який дув, відколи вони вийшли з Ітілієну, тепер ущух. Повільно та важко спускалися вони додолу, навпомацки, спотикаючись, падаючи, по камінню, крізь колючі зарості й сухостій у сліпій темряві, вниз, униз, аж поки зовсім знесилилися.
Нарешті зупинились і сіли плечем до плеча, спинами до валуна. Обоє обливалися потом.
— Якби сам Шаґрат підніс мені склянку води, я потиснув би йому руку, — сказав Сем.
— Не згадуй про воду! — сказав Фродо. — Від цього ще гірше.
І він простягся на землі, і якийсь час лежав мовчки; його нудило. Нарешті зі зусиллям підвівся. На його подив, Сем спав.
— Семе, прокинься! — сказав він. — Уставай! Час іти. Сем звівся на ноги.
— Не може бути! — сказав він. — Мабуть, заснув ненароком. Я вже віддавна, пане Фродо, не висипаюся, й очі самі заплющилися.
Тепер першим пішов Фродо, намагаючись прямувати на північ по кам'яних завалах, які встеляли дно великого яру. Та невдовзі він зупинився.
— Нічого не вийде, Семе, — сказав він. — Я так не можу. Це я про кольчугу. Не в моєму стані. Навіть моя мітрилова кольчуга здавалася мені заважкою, коли я був утомлений. А ця набагато важча. І навіщо вона мені? Ми ж не будемо пробиватися з боєм.
— Але може й дійти до бійки, — сказав Сем. — Раптом ножем штрикнуть чи якась випадкова стріла… Та і Ґолум той іще не мертвий. Не подобається мені уявляти, що між вами й ударом у темряві не буде нічого, крім клаптика якоїсь шкіри.
— Але послухай, Семе, дорогий мій: я стомлений, виснажений, я ні на що не сподіваюсь. Але доки можу рухатися, буду йти до тієї Гори. З мене досить Персня. Додаткова вага мене вбиває. Треба її позбутись. Але не думай, що я невдячний. Уявляю собі, як гидко було шукати все