Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
На якусь мить орк пригнувся, а тоді з переляканим зойком обернувся і помчав назад, звідки прийшов. Ще жоден пес не радів так, зачувши здобич, як Сем від такої несподіваної втечі. З криком він побіг за орком.
— Ага! Ельфійський богатир на ловах! — гукав він. — Стережися! Покажи мені дорогу нагору, бо спущу з тебе шкуру!
Та орк був у себе вдома, спритний і ситий, а Сем голодний, утомлений, до того ж він не знав дороги. Гвинтові сходи круто піднімалися вгору. Сем захекався. Невдовзі орк зникнув із очей, і тепер дедалі слабший тупіт його ніг долинав ізгори. Усі звуки поволі завмерли.
Сем плівся далі. Він відчував, що на правильному шляху та намагався бадьоритися. Він сховав Перстень і підтягнув пояс.
— Ну-ну! — сказав він. — Якщо я та моє Жало так не подобаються їм усім, то все може бути краще, ніж я сподівався. Та і здається, що Шаґрат, Ґорбаґ і їхні хлопці зробили майже всю роботу за мене. Крім цього переляканого пацючка, тут, мабуть, нікого живого і не лишилося!
І з цими словами він спинився, так ніби вдарився чолом об кам'яну стіну. Сенс щойно промовленого вразив його, мов удар. Нікого живого! Чий був той жахливий передсмертний зойк?
— Фродо, Фродо! Господарю! — крикнув він, мало не плачучи. — Якщо вони вас убили, що робити мені? Гаразд, я іду, на самий верх, і там побачу.
Усе вище і вище вели сходи, освітлені тільки смолоскипами, які блимали на закрутах чи біля проходів на верхні рівні Вежі. Сем спробував порахувати східці, та після двохсот втратив лік. Тепер він пересувався тихо, бо йому здалося, що вгорі чути було кілька голосів. Значить, вижив не один щур.
Тут раптом, коли дихати вже стало годі, а ноги не згиналися, сходи закінчилися. Він зупинився. Голоси лунали голосно та близько. Сем озирнувся. Він піднявся просто на плаский дах третього, найвищого, рівня Вежі — відкритий простір шириною ярдів двадцять із низьким парапетом. Сходи закінчувалися невеликою склепінчастою кімнаткою, низькі двері якої виходили на схід і на захід. На сході Сем побачив широку і темну рівнину Мордору, а за нею — палаючу гору. З її глибоких безодень виривалися ріки вогню, такі бурхливі, що навіть на цій віддалі у багато миль заливали вершину Вежі червоними відблисками. На заході краєвид заступав цоколь високого шпиля, що стояв у глибині цього верхнього дворика та здіймав свій ріг над гребенем довколишніх гір. Світло блимало у вузькому вікні. Двері були кроків за десять від Сема, відчинені, але темні, й саме звідти, з пітьми, долинали голоси.
Спершу Сем не прислухався; він висунувся зі східних дверей і озирнувся. Відразу зрозумів, що тут була найжорстокіша бійня. Весь дворик застилали трупи орків, повідрубувані голови та кінцівки. Стояв сморід смерті. Нараз долинуло гарчання, відтак — удар, а за ними крик, і Сем шарпнувся назад у сховок. Розлючено говорив орк, і Сем відразу впізнав цей голос, різкий, грубий, холодний. То був Шаґрат, капітан Вежі.
— Не підеш, кажеш? Прокляття на тебе, Снаґо, боягузе! Якщо думаєш, що я поранений і з мене можна безпечно насміхатися, то помиляєшся. А йди-но сюди, я тобі очі повибиваю, як щойно Радбуґові. А коли прийдуть хлопці, я з тобою поквитаюся: кину тебе Шелобі.
— Не прийде ніхто, а ти здохнеш, — зухвало відповів Снаґа. — Я тобі вже двічі казав: ця свинюка Ґорбаґ перша добігла до брами, й ніхто з наших не вибрався. Лаґдуф і Лузґаш проскочили, та їх підстрелили. Кажу тобі, сам бачив із вікна. І вони були останні.
— Тоді ти мусиш іти. А я залишуся тут. Я ж поранений. Хай Чорна Яма проковтне того клятого Ґорбаґа! — Шаґрат вибухнув залпом брутальної лайки. — Я віддав йому краще, ніж узяв собі, а він, мерзотник, підрізав мене, перш ніж я його придушив. Іди, бо я тебе з'їм живцем. Треба про все доповісти в Луґбурц, бо обоє потрапимо в Чорну Яму. Так, і ти також. Тут не відсидишся.
— Я не піду тими сходами, — буркнув Снаґа, — хоч ти і начальник. І не хапайся за ножа, бо зажену тобі стрілу в черево. Не будеш ти капітаном, коли Вони про все дізнаються. Я бився за Вежу з тими морґульськими щурами, а ви, два безцінні капітани, отаке учворили, воюючи за здобич.
— Досить! — гаркнув Шаґрат. — Я виконував накази. Це все Ґорбаґ почав, роззявив рота на ту сорочку.
— Ну, це він через тебе носа задер. І насправді розумів більше за тебе. Він тобі не раз казав, що найнебезпечніший шпигун гуляє на волі, а ти не слухав. Тут ходить великий боєць, ельф-кровопивець або тарк[7] мерзотний. Повір, він тут. Ти чув дзвін? Він пройшов повз Вартових, а це робота тарка. Він на сходах. І доки звідти не забереться, я вниз не піду. Хоч би ти був Назґулом — не піду.
— Ось ти як! — заревів Шаґрат. — «Це зроблю, того не зроблю»? А якщо він таки прийде, ти втечеш і покинеш мене? Ні, не втечеш! Я раніше нароблю червоних дірок у твоєму череві.
З дверей вилетів менший орк. За ним — Шаґрат, великий орк із довгими руками, якими, коли нахилявся, торкався землі. Та одна рука звисала додолу і, здається, кривавилась; іншою він притискав великий чорний клунок. У червоному світлі Сем, присівши за дверима, краєм ока ухопив цю злу пику, подряпану пазурами та заляпану кров'ю, з вищирених зубів капала слина, в горлі клекотіло звіряче гарчання.
Шаґрат ганявся за Снаґою по даху, і менший орк ухилявся, доки з вищанням не кинувся назад під шпиль і сховався. Шаґрат зупинився. Зі східних дверей Сем бачив, як той важко дихав біля парапету, ледь стискав і розтискав ліву руку. Він опустив вузол на долівку, правою рукою вийняв довгий червоний ніж і поплював на лезо. Потім перегнувся через парапет, заглядаючи у внутрішній двір. Двічі гукнув, але ніхто не відповів.
Раптом, коли
