Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Скільки там того, пане Фродо. Зміг би — то на спині би вас поніс. Викидайте ту кольчугу!

Фродо зняв плащ і стягнув орківську кольчугу, відкинувши її подалі; тоді він затремтів.

— А щось тепле мені придалось би, — сказав. — Похолоднішало, чи, може, я перестудився.

— Візьміть мій плащ, пане Фродо, — сказав Сем, розв'язав торбу і витяг ельфійський плащ. — Як вам це, пане Фродо? Добре загорніться в орківське шмаття й підпережіться. А оце накиньте зверху. Не зовсім за орківською модою, та зігріє як слід і від небезпеки вбереже краще за будь-які обладунки. Його виткала Володарка.

Фродо накинув плащ і защепнув брошку.

— Отак краще! — сказав він. — І набагато легше. Тепер можу йти. Але ця сліпа темрява пробирається в саме серце. Коли я лежав у в'язниці, то згадував і Брендівинну, й Лісовий Кут, і Річку біля млина в Гобітоні. А тепер не пригадується.

— Пане Фродо, тепер ви заговорили про воду! — вигукнув Сем. — От якби Володарка могла нас бачити або чути, я би сказав: «Ваша Високосте, все, що нам потрібне, — це світло та вода, просто чиста вода і звичайне денне світло, краще за коштовності, прошу пробачення!» Та до Лорієну звідси далеко…

Сем зітхнув і махнув рукою на вершини Ефель-Дуату, тепер іще темнішої чорноти на чорному небі.

Знову рушили. І відійшли недалеко, коли Фродо зупинився.

— Над нами Чорний Вершник, — сказав він. — Я його чую. Нам варто трохи перечекати.

Вони присіли за велику брилу обличчям на захід і якийсь час не говорили. Тоді Фродо зітхнув із полегшенням:

— Пролетів!

Вони підвелись і завмерли обоє, приголомшені. Ліворуч, на півдні, на сірому тлі вималювалися темно-чорні силуети піків і високих хребтів. За ними світлішало небо. Світло поволі повзло на північ. Високо в небесних просторах точилася битва. Кучматі хмари Мордору відступали, розкуйовджені вітром зі світу живих, що змітав дим і випари назад, углиб темної землі, яка їх породила. З-за роздертого подолу моторошної завіси в Мордор сочилося слабке світло, ніби блідий світанок крізь понуре вікно в'язниці.

— Дивіться, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Дивіться! Вітер змінився. Щось трапилося. Не все відбувається так, як він хоче. Його темрява он там розповзається. Хотілося би знати, що діється!

То був світанок п'ятнадцятого березня, і сонце піднімалося з пітьми над долиною Андуїну, вітер віяв із південного заходу. Теоден умирав на Полях Пеленнору.

Фродо та Сем стояли і дивились, а смуга світла розтяглася на все пасмо Ефель-Дуату, і раптом гобіти помітили якусь істоту, котра з величезною швидкістю летіла із заходу, спершу як чорна цятка над сяйливим небокраєм, але потім виросла і стрілою врізалась у темну завісу та пролетіла високо над ними з довгим пронизливим криком. Але цей голос Назґула уже не жахав гобітів: звучали в ньому туга та розпач, погані звістки для Темної Вежі. Вождь Примар Персня зустрів свою смерть.

— Ага, я ж казав! Щось таки трапилося! — вигукнув Сем. — «На війні все добре», — сказав Шаґрат, а Ґорбаґ із ним не погодився. І він був правий. Справи покращуються, пане Фродо. Хіба надія не повернулася до вас?

— Ні, не зовсім, Семе, — зітхнув Фродо. — Все це за горами. Ми ж ідемо на схід, не на захід. І я такий утомлений. А Перстень такий важкий, Семе. І в мене постійно перед очима вогняні кола.

Настрій Сема швидко впав. Він із тривогою подивився на господаря й узяв його за руку.

— Ходімо, пане Фродо! Я отримав те, що просив: трішки світла. Іти буде легше, хоч і небезпечніше. Трохи пройдемо, а тоді ляжемо й відпочинемо. З'їжте-но ельфійського хлібця — це вас підбадьорить.

Розламали лембас на двох і, розжовуючи його пересохлими ротами, Фродо та Сем побрели далі. Світло було не яскравіше за тьмяні сутінки, але тепер мандрівці бачили, що йдуть глибокою долиною між горами. Вона полого піднімалася на північ, а по дну її йшло сухе кам'янисте русло. Берегом, уздовж підніжжя західних урвищ, вилася протоптана доріжка. Якби знали, то звернули би сюди швидше, бо то був шлях, що відгалужувався від головної моргульської дороги за західним кінцем мосту і спускався на дно долини довгими сходами, вирубаними у скелі. Тут ходили вартові та бігали гінці до малих застав і укріплень на півночі між Кіріт-Унґолом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Анґрену.

Іти цією стежкою було небезпечно, та гобіти потребували швидкості, а Фродо передчував, що не зможе продиратися між валунами чи ущелинами Морґаї. І він вирішив, що їхні переслідувачі, мабуть, не шукатимуть їх на стежці, яка веде на північ. Радше вони обнишпорять дорогу на схід, до рівнини, чи перевал на заході. Відійшовши від Вежі далеко на північ, він пошукає якоїсь стежки на схід для останнього відчайдушного походу. Тож тепер вони перетнули кам'янисте русло, ступили на орківську стежку і трохи пройшли нею. Ліворуч нависали скелі, прикриваючи їх ізгори; та стежка безліч разів завертала, і на кожному закруті вони бралися за руків'я мечів і йшли обережно.

Світліше не ставало, бо Ородруїн усе ще вивергав густий дим, який піднімався вище і вище, нарешті сягаючи безвітряного простору, і там розповзався безкраїм дахом, опорний стовп якого виринав із пітьми. Вони брели вже понад годину, коли раптом почули дивний звук. Зупинилися, не вірячи власним вухам. Дзюрчання води. Ліворуч по жолобу, настільки похилому та вузькому, ніби чорну скелю розрубали сокирою, стікала вода: можливо, останні краплі приємного дощу, який зібрався над похмурими морями і так безталанно пролився над скелями Чорної Землі, приречений мандрувати у безплідному поросі. Невеличкий струмок витікав зі скелі, перетинав стежку, а тоді звертав на південь і губився серед мертвого каміння.

Сем кинувся до води.

— Якщо колись побачу Володарку, то обов'язково розкажу їй! — вигукнув він. — Світло, а тепер вода! — він спинився. — Дозвольте мені напитися першим, пане Фродо.

— Добре, але тут місця вистачить на двох.

— Я не про це, — сказав Сем. — Я маю на увазі, якщо вона отруйна або якась зіпсована, що відразу виявиться, ну, то краще я, а не ви, господарю, якщо ви розумієте…

— Розумію. Та думаю, Семе, ми мусимо разом покластися на наш талан чи благословення. Обережно, щоби не була захолодна.

Вода була зимнувата, але не крижана, на смак неприємна, гірка та масляниста, — так вони сказали б у себе вдома. Але тут вона здавалася їм неперевершеною, і вони пили без страху та обережності. Напилися досхочу, і Сем іще наповнив флягу. Фродо стало легше, і так вони пройшли без зупинки ще кілька миль, аж поки стежка не