Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну, гаразд! — продовжив Сем. — Може, в них і є що їсти-пити, але нам цього не дістати. Я не бачу, як туди спускатись. А навіть якщо спустимося — не йти ж нам по рівнині, яка кишить ворогами!
— Але мусимо спробувати, — сказав Фродо. — Нічого іншого я не чекав. Я і раніше не мав надії дійти до Гори. І зараз на це не сподіваюся. Та я повинен зробити все можливе. Поки що нам треба якомога довше вислизати від них. Тому, я вважаю, треба пройти на північ і подивитися, що робиться там, де рівнина найвужча.
— Я вже знаю, що там робиться, — сказав Сем. — Де найвужче, там наб'ється купа орків і людей. От побачите, пане Фродо.
— Може, і побачу, якщо ми туди доберемося, — сказав Фродо й відвернувся.
Невдовзі виявилося, що йти хребтом Морґаї чи вздовж його схилів, поораних глибокими тріщинами, неможливо. Врешті-решт, їм довелося спуститися назад тією ж ущелиною та піти долиною. Просуватися було важко, бо вони не наважувалися вийти на стежку зі західного боку. За якусь милю вони побачили орківську заставу, що причаїлась у заглибині скелі та про близькість якої вони здогадувалися: стіна і скупчення кам'яних бараків біля темного входу в печеру. Там нікого не було видно, та гобіти поповзли обережно, якомога ближче до колючих заростей, які рясно обсіли обидва береги сухого русла.
Пройшли ще дві-три милі, й орківська застава зникла з очей; але щойно вони відітхнули з полегшенням, як почули грубі та хрипкі голоси орків. Гобіти миттю пірнули за бурий низькорослий кущ. Голоси наближалися. З'явилося двоє орків. Один — одягнутий у буре лахміття й озброєний луком із рогів, низький і чорношкірий, зі широкими ніздрями, напевно, щось винюхував. Другий — солдат, подібний на хлопців Шаграта, зі знаком Ока. Він також мав лук за спиною, а ще — короткий спис зі широким лезом. Як звично, вони сварились, а оскільки були з різних племен, то говорили загальною мовою на свій манір.
За якихось двадцять кроків од гобітів низенький орк зупинився.
— Досить! — гаркнув він. — Я пішов додому! — Він махнув рукою в бік застави. — Навіщо марно принюхуватися до цього каміння? Тут ані сліду вже нема, кажу тобі. Через тебе я втратив слід. Він угору веде, а не долиною.
— Мало з тебе користі, нюхало шмаркате! — сказав великий орк. — Я бачу, мої очі кращі за твій паршивий ніс.
— Ну, і що ти ними побачив? Еге ж! Ти навіть не знаєш, що шукаєш.
— А хто винен? Не я. Це наказ Зверху. То говорять про величезного ельфа у блискучому обладунку, то про якогось маленького карлика, а потім кажуть: зграя урук-хаїв збунтувалась, — а може, це все на купу.
— Та вони втратили голову — ось у чому річ. А ще дехто з начальства втратить шкуру, якщо правда те, що я чув: на Вежу напали, сотню твоїх хлопців перебили, а в'язень утік. Якщо ви, солдати, отак служите, то і не дивно, що з поля бою надходять погані новини.
— Хто сказав, що погані? — крикнув солдат.
— А що, хіба не так?
— Це кляті бунтівники чутки розпускають, і я проштрикну тебе, якщо не заткаєшся, зрозумів?
— Ну, добре, добре! — сказав малий. — Мовчу і буду собі думати. Але до чого тут та чорна нишпорка? Той ненажера з качиними лапами?
— Не знаю. Мабуть, ні до чого. Та він щось винюхує, гарантую. Прокляття! Щойно він вислизнув і втік, як з'явився наказ: доправити живим і якнайшвидше.
— Ну, сподіваюся, коли його спіймають, то дадуть доброго чосу, — буркнув менший. — Це він сліди поплутав, підібрав ту скинуту кольчугу і затоптав усе довкола, перш ніж я прийшов.
— А вона врятувала йому життя, — сказав солдат. — Я ще не знав, що його шукають, а вже підстрелив, за п'ятдесят кроків, точнісінько у спину; та він дав драла.
— Еге ж! Ти просто промазав, — сказав малий. — Спочатку погано стріляєш, заповільно бігаєш, а потім кличеш бідних розвідників. Досить із мене.
І подався геть.
— Ану вернися, — закричав солдат, — бо я доповім!
— Кому? Твоєму дорогоцінному Шаґратові? Він уже не начальник.
— Я повідомлю твоє ім'я та номер Назґулові, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — Один із них зараз у Вежі за головного.
Другий орк затримався, і голос його затремтів од страху та злості.
— Ах ти клятий донощик! — верескнув він. — Сам усе напсував, а тепер видає своїх. Іди до твоїх смердючих горлодерів, і хай тобі жили повитягують! Якщо їх не дістануть першими. Чув я, Головного вже прибили, і сподіваюся, це правда!
Великий орк зі списом у руці кинувся за меншим. Але розвідник, сховавшись за брилою, випустив стрілу просто в око солдатові, й той із тріском упав на землю. Розвідник помчав через долину і зник із очей.
Якийсь час гобіти сиділи мовчки. Нарешті Сем поворухнувся.
— Ну, я би сказав, точнісінько в ціль. Якщо така гарна люб'язність пошириться по всьому Мордорі, то половину діла буде зроблено.
— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Може, вони були не самі. Нам дуже пощастило: за нами гналися просто по п'ятах, а ми і не здогадувалися. Та саме такий дух Мордору, Семе, й у кожному кутку. Орки завжди так поводяться, згадай перекази. Тільки на це мало надії. Нас вони ненавидять набагато більше за будь-кого іншого, всіх і завжди. Якби ті двоє нас побачили, то покинули би сваритися, доки не повбивали би нас.
Запала довга тиша. Її знову порушив Сем, але цього разу пошепки:
— А ви чули, пане Фродо, що вони говорили про «того ненажеру»? Я ж казав, що Ґолум живий, пам'ятаєте?
— Так, пам'ятаю. І я дивувався, звідки ти знаєш. Ну, розказуй! Думаю, зараз нам звідси краще не вилазити, поки зовсім не стемніє. Тож можеш розповісти, як ти дізнався, й узагалі, що відбувалося. Тільки тихіше.
— Спробую, та коли я думаю про ту Смердючку, то так розпалююся, що мені хочеться кричати.
І гобіти сиділи в захистку колючого куща, поки понуре світло Мордору не змінила темна, беззоряна ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами: про зрадницький напад Ґолума, про жахливу Шелобу та власні пригоди з орками. Коли він закінчив, Фродо нічого не сказав, лише взяв і потиснув Семову руку.
