Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну, а тепер, гадаю, час іти, — сказав він. — Хотілося би знати, за скільки часу нас упіймають і коли вже настане кінець цим мукам, і цим хованкам, та ще й марним! — Він підвівся. — Темно, та фіал Володарки запалювати не можна. Бережи його, Семе. Мені його тримати ніде, хіба в руці, а цієї глупої ночі руки мені знадобляться. А Жало я віддаю тобі. У мене є орківський ніж, та і навряд чи мені ще знадобиться зброя.

Іти бездоріжжям уночі було важко та небезпечно, але гобіти поволі, спотикаючись на кожному кроці, година за годиною пробиралися на північ східним краєм кам'янистої долини. Коли сіре світло виповзло на західні вершини — а за горами вже давно розвиднівся день, — гобіти знову знайшли схованку і по черзі поспали в ній. Сем, стоячи на чатах, не переставав думати про їжу. І нарешті, коли Фродо прокинувся і сказав, що треба щось поїсти й іти далі, Сем запитав про те, що мучило його найбільше:

— Прошу пробачити, пане Фродо, ви не уявляєте, скільки нам іще йти?

— Ні, не уявляю, Семе, — сказав Фродо. — У Рівендолі мені показували карту Мордору, складену ще до повернення Ворога, та я дуже невиразно пригадую її. Найкраще я пам'ятаю, що на півночі є місце, де сходяться відроги західних і північних хребтів. Від мосту біля Вежі туди щонайменше двадцять ліг. Там було би добре повернути на схід. Але звісно, коли ми туди дійдемо, то будемо далі, ніж були, від Гори, — думаю, миль за шістдесят. Мені здається, що від мосту ми пройшли миль дванадцять на північ. Навіть якщо все буде якнайкраще, раніше, ніж за тиждень, я до Гори не дійду. І боюся, Семе, що тягар мій стане ще важчим, і що ближче, то повільніше я йтиму.

Сем зітхнув.

— Саме це мене і лякало, — сказав він. — Ну, не кажучи вже про воду, їсти тепер треба менше, пане Фродо, або йти швидше, хоча б у цій долині. Ще по разу вкусити — і їсти буде нічого, хіба лише ельфійські хлібці.

— Я спробую йти швидше, Семе, — сказав Фродо, глибоко зітхнувши. — Ну, ходімо! Починаємо наступний перехід!

Ще не зовсім стемніло. Вони брели цілу ніч. Годину за годиною стомлено пленталися, зупинившись тільки кілька разів. При першому проблиску сірого світла з-під крайчика темної завіси вони знову сховались у тіні навислої скелі.

Повільно розвиднілося, стало світліше, ніж день перед тим. Сильний вітер із заходу розганяв угорі випари Мордору. Невдовзі гобіти вже бачили обриси землі на милі довкруги. Улоговина між горами та Моргаї звужувалася, піднімаючись догори, і внутрішній хребет тепер був лише виступом на крутосхилах Ефель-Дуату; але зі сходу він різко обривався до Горґороту. Русло ріки закінчувалося тут скелястими уступами, бо від головного кряжа на схід високою стіною відгалужувався голий відріг. Назустріч йому від сірого і туманного північного хребта Еред-Літую простягався інший довгий відріг; між ними залишався вузький прохід — Карах-Анґрен, Залізна Паща, — за яким лежала глибока долина Удун. У цій долині, за Моранноном, були тунелі та підземні арсенали, які слуги Мордору викопали для оборони Чорної Брами їхньої землі; і там зараз їхній Володар поспіхом збирав величезну армію, щоби відбити напад західного війська. На відрогах стояли форти і вежі, горіли сторожові багаття; впоперек проходу насипали земляний вал і вирили глибокий рів, перетнути який можна було тільки по єдиному мосту.

За кілька миль на півночі, в куті, де західний відріг відгалужувався від головного хребта, стояв стародавній замок Дуртганґ — тепер одне з багатьох орківських укріплень довкола долини Удун. Від замку спускалася звивиста дорога, яка вже сіріла в сутінках, і за милю-дві від гобітів вона звертала на схід і вела уступом відрога вниз на рівнину і далі до Залізної Пащі.

Гобітам здалося, що вся їхня подорож на північ була даремна. На задимленій і темній рівнині праворуч не було ні таборів, ані військ, але вся ця територія перебувала під пильним наглядом фортів Карах-Анґрену.

— Ми зайшли у глухий кут, Семе, — сказав Фродо. — Якщо рушимо далі, то вийдемо лише до тієї орківської вежі, але єдина дорога — та, що веде від неї, хіба би нам вертатися назад. Ні на захід, ані на схід лізти нема змоги.

— Отже, мусимо вийти на дорогу, пане Фродо. Мусимо вийти, — може, нам пощастить, якщо взагалі в Мордорі є щастя. Аніж вештатися горами, вже краще здатись у полон або повертатися назад. У нас харчі закінчуються. Зробімо ривок — може, проскочимо!

— Добре, Семе. Веди мене! У тебе ще є надія, а в мене — вже ні. Тільки на ривок я не здатен. Я просто побреду за тобою.

— Та перш ніж брести, треба поспати і поїсти, пане Фродо. Спробуймо зробити і те, й інше!

Він подав Фродо флягу та зайвий хлібець, а потім підгорнув свій плащ замість подушки під голову господареві. Фродо був надто втомлений, аби сперечатися зі Семом, і навіть не помітив, що допив із фляги останню краплю та з'їв, окрім своєї, ще й порцію Сема. Коли він заснув, Сем нахилився над ним і прислухався до його подиху, придивився до обличчя; змарніле й укрите зморшками, вві сні воно все ж виглядало спокійним і безстрашним.

— Ну, що ж, господарю! — пробурмотів він сам до себе. — Покину я вас на часинку, — може, пощастить. Нам потрібна вода — без неї далеко не зайдем.

Сем виповз зі сховку та, перебігаючи від каменя до каменя з обережністю, більшою за гобітську, опустився до сухого русла й пішов уздовж нього на північ, до тих скелястих порогів, де колись, напевно, потічок спадав невеликим водоспадом. Вилізши на кілька порогів, він знайшов невеличкий струмочок темної води, що випливав із берега та наповнював неглибоку ямку, звідки знову витікав і губився між голим камінням.

Сем скуштував воду, і та здалася нічогенькою. Тоді він напився досхочу, наповнив флягу й уже зібрався йти. Але тієї ж миті помітив чорну фігурку чи тінь, що промайнула між камінням біля сховку, де спав Фродо. Стримавши крик, Сем помчав униз, перестрибуючи з каменя на камінь. Істота була обережна, спритно ховалася, та Сем не мав щодо неї сумнівів: йому вже кортіло прикласти руки до її шиї. Але вона його почула й умить вислизнула. Семові здалося, що краєм ока він вихопив її голову, яка майнула над урвищем, а тоді зникла.

— Ну, поки що мені щастить, — пробурмотів Сем, — але ж він був так близько! Хіба не досить