Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— На маєш, Ґорбаґу! — крикнув він. — Ще не здох? Ну, то я закінчу роботу.
Він скочив на повалене тіло, розлючено копаючи і топчучи його та знов і знов нахиляючись, аби вколоти і порізати ножем. Нарешті вдовольнившись, він закинув голову і переможно хрипко закричав. Тоді облизав ножа, взяв його в зуби й, підхопивши клунок, побіг до сходів.
Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вискочити через інші двері, та навряд чи непомітно; і довго він би не погрався в хованки з цим жахливим орком. І він зробив, мабуть, найкраще, що міг: із криком вискочив назустріч Шагратові. Персня він уже не стискав, але той був тут, прихована сила, загроза рабів Мордору; а в руці він тримав Жало, і його сяйво разило оркові очі, мов блиск жорстоких зірок у жахливій ельфійській країні, згадка про яку морозила кров орків. І Шаграт не зміг водночас і битись, і тримати здобич. Він зупинився і загарчав, вищиривши ікла. Тоді ще раз по-орківськи відстрибнув убік, і коли Сем пішов на нього, виставив свій вузол, як щит, і з силою тицьнув ним ворога в обличчя. Сем похитнувся, і перш ніж він опам'ятався, Шаґрат промчав повз нього вниз по сходах.
Лаючись, Сем побіг за ним, але зупинився. Бо подумав про Фродо, згадав, що інший орк повернувся туди, під найвищий шпиль. Знову треба було вибирати, але без роздумів. Якщо Шаґрат вибереться, то повернеться з підмогою. Та якщо Сем поженеться за ним, то інший орк може накоїти щось жахливе. Та і Сем міг би не наздогнати Шаґрата або й загинути у двобої. Він швидко розвернувся і побіг сходами вгору.
— Мабуть, знову помиляюся, — зітхнув він. — Але мушу спочатку добратися до того вершечка, а потім хай буде, що буде.
А внизу Шаґрат спустився по сходах, перетнув двір і вискочив із його цінним клунком із воріт. Якби Сем знав, скільки печалі принесе ця втеча, він, можливо, і передумав би. Та зараз зосередився на пошуках. Він обережно підійшов до дверей башточки і переступив поріг. Усередині було темно. Та його широко розплющені очі швидко помітили тьмяне світло праворуч, із проходу до інших сходів, темних і вузьких: вони гвинтом піднімалися збоку заокругленою стіною. Десь угорі блимав смолоскип.
Сем почав тихенько підніматися. Підійшов до кіптявого смолоскипа, причепленого над дверима ліворуч, навпроти вузького вікна, що визирало на захід — одне з червоних очей, яке вони з Фродо бачили, вийшовши з тунелю. Сем проскочив через двері й поспішив на третій поверх, щомиті остерігаючись, аби ззаду не напали і не схопили за горло. Підійшов до другого вікна, що виходило на схід, і до смолоскипа над дверима до поперечного коридору. Двері були відчинені, коридор — ледь освітлений смолоскипом і відблисками червоної заграви. Але тут сходи закінчилися. Сем прокрався в коридор.
Обабіч були низькі дверцята, однаково замкнуті на засуви. Жодного звуку.
— Глухий кут, — пробурмотів Сем, — і навіщо було стільки дертися! Це ж не вершечок вежі. А далі куди?
Він збіг на другий поверх і смикнув двері. Зачинені. Знову побіг нагору, — обличчя стало мокре від поту. Він відчув, що навіть хвилини дорогоцінні, а вони спливали намарне. Йому вже було байдуже до Шаґрата, Снаґи й усіх орків Мордору. Він прагнув лише знайти свого господаря, зазирнути йому в очі, доторкнутися до руки.
Нарешті, вкрай стомлений і розбитий, він сів на верхню сходинку та схилив голову на руки. Стояла тиша, ворожа тиша. Смолоскип, догораючи, засичав і погас; і темрява хвилею накрила Сема. І тоді тихо, дивуючись самому собі, там, у глухому куті його подорожі та горя, не розуміючи, яка думка його зворушила, Сем почав співати.
Голос звучав слабко та непевно в холодній темній вежі: голос зневіреного і стомленого гобіта, — жоден орк не сплутав би його з чистою піснею ельфійського воїна. Сем бурмотів дитячі пісеньки з Ширу, уривки з віршів пана Більбо, які спадали йому на гадку, ніби швидкоплинні картинки з рідного краю. А тоді раптом з'явилися нові сили, голос його задзвенів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:
На землях західних, мабуть,
Весна, цвітуть квітки,
пташки співають і течуть
потоки і струмки.
А може, там безхмарна ніч,
ряхтять на буках там
ельфійські зіроньки-вогні,
мов самоцвітний храм.
Хоч я лежу у тьмі страшній
наприкінці путі,
та там, де мури не міцні,
де гори не круті,
над тінню Сонечко пливе,
корона Зір сія, —
я знаю: День іще живе
й побачу Зорі я.
— «Та там, де мури не міцні», — почав він знов і замовк. Йому здалося, що у відповідь прозвучав слабкий голос. Але за мить уже не було чути нічого. Та ось тепер знову чути, лише не голос. Наближалися кроки. Угорі тихенько відчинилися двері, скрипнули завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, голосно гаркнув орк:
— Гей ти, пацюче задрипаний! Перестань пищати, бо прийду, і матимеш діло зі мною. Чуєш?
Відповіді не було.
— Гаразд, — буркнув Снаґа. — Та я все одно піду подивлюся, чим ти там займаєшся.
Знову скрипнули завіси, і Сем, визирнувши з-за рогу, побачив блиск світла у відчинених дверях і темну постать орка, котрий виходив. Здається, він ніс драбину. Раптом Сем зрозумів: у комірчину під дахом залазять через люк у стелі коридору. Снаґа приставив драбину, виліз по ній. Сем почув, як загримів засув. Потім знову заговорив огидний голос:
— Лежи спокійно, бо я тебе заспокою! Тобі вже недовго мирно відлежуватись, але якщо не хочеш, аби забава почалася передчасно, заткай пельку, зрозумів? Ось тобі на пам'ять!
Долинув звук, наче свиснув батіг.
У серці в Сема раптом спалахнув лютий гнів. Він підскочив і по-котячому видерся на драбину. Голова його вигулькнула з люка посередині великої круглої кімнати. Зі стелі звисав червоний ліхтар, західне вікно було високе і темне. Хтось лежав на долівці під вікном, а біля нього, широко розставивши ноги, стояв орк. Він замахнувся батогом, але вдарити не встиг.
Сем із криком підскочив до нього, тримаючи Жало в руці. Орк розвернувся, та ще швидше Сем відрубав йому руку
