Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Він вийняв меч і подивився на переплетення червоних і золотих візерунків; на лезі вогнем сяяли плинні нуменорські літери. «Його викували саме для такої години, — подумав він. — Якби мені тільки рубонути того мерзенного посланця, я би майже зрівнявся з Мері. Ну, рубону когось із цих осоружних виплодків. Хотілося би ще раз побачити ясне сонце та зелену траву!»
Тієї ж миті грянув перший удар. Орки загрузли у болоті перед пагорбами, зупинились і випустили хмару стріл. Але крізь їхні лави прорвався великий загін гірських тролів із Ґорґороту, які ревіли по-звірячому. Вищі та кремезніші за людей, на собі вони мали тільки тісну броню з рогової луски, а може, такою була їхня огидна шкіра; та прикривалися вони здоровенними чорними круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Безстрашно скочили вони у болото і перебрели його, гаркаючи на бігу. Бурею налетіли на стрій ґондорців, трощачи шоломи та голови, руки та щити — як ковалі кують гаряче залізо. Поруч із Піпіном важкий удар повалив Береґонда, і величезний ватажок тролів, котрий збив його з ніг, нахилився, простягаючи пазуристу лапу; ці огидні створіння перегризали горло тим, кого повалили.
Тоді Піпін ударив його знизу мечем, і вкрите рунами лезо з Вестернесу пронизало луску та глибоко ввійшло в черево троля, і бухнула чорна кров. Троль похитнувся й упав, ніби скеля, поховавши під собою Піпіна. Чорнота, сморід і нестерпний біль навалилися на Піпіна, й він провалився в чорну безодню.
«Кінець, як і передбачалося, — шепнула, вислизаючи, його свідомість; і думка ця була майже весела, бо вона, врешті-решт, відкидала всі сумніви, турботи і страх. І коли свідомість відлітала в забуття, то почула голоси, і вони, здавалося, були з якогось іншого, забутого світу:
— Орли! Летять орли!
На якусь мить свідомість Піпіна завагалася. «Більбо! — сказала вона. — Та ні! Це з його історії, давньої-предавньої. А ця історія — моя, — і вона закінчується. Прощавайте!» І свідомість його відлетіла вдалечінь, і очі його не бачили вже нічого.
КНИГА ШОСТА
I. Вежа над Кіріт-Унґолом
Сем стомлено звівся на ноги. Якусь мить не розумів, де він, але потім увесь відчай і мука повернулися до нього. Він був у чорній пітьмі біля підземного ходу до твердині орків. Мабуть, знепритомнів, коли гепнув собою об зачинені бронзові двері; та скільки він там пролежав — того не знав. Тоді він горів жаром відчаю та люті, тепер — тремтів од холоду. Він підповз до дверей і приклав до них вухо.
Здалеку долинав слабкий гамір орків, але невдовзі голоси змовкли чи просто віддалились і запала тиша. Голова його боліла, перед очима спалахували зірочки, та він усе-таки спробував зібрати думки докупи. Одне було зрозуміло: надія пробратися в орківську твердиню через ці двері — марна. Може, довелося би прочекати багато днів, поки їх відчинять, а чекати він не міг: час був просто дорогоцінний. Сумнівів щодо свого обов'язку він уже не мав: він порятує свого господаря або загине.
— Загинути можемо, принаймні це зробити набагато легше, ніж що-небудь путнє, — сказав він сумно сам собі, ховаючи Жало в піхви та відвертаючись від бронзових дверей.
Навпомацки побрів він поволі назад темним тунелем, не наважуючись засвітити ельфійський фіал і пригадуючи по дорозі, що сталося, відколи вони з Фродо пішли від Роздоріжжя. Задумався, скільки ж то часу минуло. Якщо нині — не сьогодні, значить — завтра, гадав він; але насправді він утратив рахунок днів. Він був у краю темряви, де дні світу забувалися, як забувались і ті, хто вступав до нього.
— Цікаво, чи згадують вони про нас, — сказав він, — і що там у них робиться?
І він махнув рукою кудись перед собою; та насправді він стояв лицем на південь, у бік тунелю Шелоби, а не на захід. Ген на Заході світу був полудень чотирнадцятого березня за Літочисленням Ширу, й Араґорн вів чорний флот із Пеларґіра, Мері з рогіримами скакав Кам'яновізною долиною, а Мінас-Тіріт палав у вогні й Піпін стежив, як безум зростав в очах Денетора. Однак за всіма турботами і страхами думки їхні постійно зверталися до Фродо та Сема. Про них не забували. Та допомогти нічим не могли, ніяка думка не зарадила би Семвайзові, сину Гемфаста; він був зовсім самотній.
Нарешті він дійшов до кам'яних дверей орківського тунелю і, знову не знайшовши ні замка, ні засува, переліз через них і м'яко скочив на землю. Потім прокрався до виходу з лігва Шелоби, де клапті її великої павутини все ще гойдалися на холодному вітрі. Холодним здався вітер Семові після смердючої темряви підземелля, але й підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.
Усе було зловісно тихе. Було темно, як у сутінках похмурого дня. Густі випари, які піднімались у Мордорі та повзли на захід, пропливали низько над головою — величезна розбурхана хмара, підсвічена знизу понурим багрянцем.
Сем глянув на орківську вежу, і раптом її вузькі вікна блимнули світлом, ніби червоні очі. Його страх перед орками, призабутий через лють і відчай, знову повернувся. Як видно, зробити він міг лише одне: піти і знайти головний вхід до цієї жахливої вежі; та коліна його підгиналися, він затремтів. Опустивши очі, не дивлячись на вежу та роги Розколини, він переставляв неслухняні ноги та поволі, дослухаючись і вдивляючись у непроглядні тіні у скелях уздовж шляху, пройшов по власному сліду повз те місце, де упав Фродо і над яким усе ще висів сморід Шелоби, а тоді далі вгору, аж поки не опинився в тій самій розколині, де він одягнув Перстень і пропустив орків Шаґрата.
Тут він зупинився й сів. Якийсь час не мав сили йти далі. Він відчув, що, перетнувши гребінь перевалу та ступивши на землю Мордору, зробить безповоротний крок. Назад він уже не повернеться. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, він дістав Перстень і знову надягнув його. І відразу відчув страшний тягар, і ще відчув люту і нетерплячу як ніколи лють Ока Мордору, що обнишпорювало землю, намагаючись пронизати темряву, яку воно створило для свого ж захисту, але яка тепер не давала звільнитися від сумнівів і неспокою.
Як і раніше, слух Сема загострився, а предмети цього світу проступали слабо та розмито.
