Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Сем здригнувся і примусив себе рухатися. Там, вочевидь, відбувалося щось лиховісне. Мабуть, незважаючи на всі накази, орки піддалися своїй жорстокості й тепер катують Фродо або навіть оскаженіло рвуть його на шматки. Сем прислухався, і тоді зблиснула надія. Сумнівів не було: у вежі бились орки, Шаграт і Ґорбаґ гамселили один одного. Здогад приніс слабке сподівання, та і цього було досить.
Його любов до Фродо перемогла інші думки, і, забувши про все, він голосно крикнув:
— Я іду, пане Фродо!
І побіг угору стежкою і далі вниз. Стежка відразу звернула ліворуч і різко пірнула додолу. Сем перетнув кордон Мордору.
Він зняв Перстень, можливо, керувало ним глибоке передчуття небезпеки, хоча про себе він подумав, що хоче лише краще бачити.
— Нехай уже відразу побачу найгірше, — пробурмотів він. — Нічого блукати в тумані!
Сувора, страшна та сумна була земля, що відкрилася перед його очима. Під ногами найвищий хребет Ефель-Дуату високими скелями спадав до темного провалля, за протилежним краєм якого підіймався наступний, нижчий хребет, і його стрімчаки чорними іклами стирчали супроти червоного неба: то було похмуре Морґаї, внутрішнє захисне коло Мордору. А за ним, просто навпроти, за широким озером темряви, поплямованим дрібними вогнями, палала багряна заграва; з неї піднімалися стовпи густого диму, брудно-червоні внизу та чорні вгорі, де вони зливалися з темною запоною, що вкривала весь проклятий край.
Сем дивився на Ородруїн, Вогняну Гору. Час від часу горнила під конусом попелу розжарювались, і з тріщин на схилах зі сильним гуркотом виривалися ріки розплавленого каменю. Одні широкими вогняними потоками стікали до Барад-дура, інші прокладали собі шлях кам'яною рівниною, де застигали і влягалися драконячими закрутами, наче їх вибльовувала зсудомлена земля. І в таку пору активності Сем побачив Фатум-гору, і її світло, закрите високим заслоном Ефель-Дуату від тих, хто підіймався стежкою з заходу, тепер заливало голі поверхні скель, які здавалися закривавленими.
У цьому жахливому світлі стояв приголомшений Сем, бо тепер, глянувши ліворуч, він побачив у всій могутності Вежу над Кіріт-Унґолом. Ріг, який виднівся з віддалі, був тільки її верхівкою. Зі сходу три великі яруси спиралися на гірський карниз; задня стіна притискалася до високої скелі, з якої виступали бастіони, один над одним, звужуючись угорі, з уміло викладеними крутими стінами, які дивилися на північний і південний схід. Довкола нижнього ярусу, за двісті футів нижче від Сема, ішов міцний мур, утворюючи вузький двір. Брама з південно-східного боку виходила на широку дорогу, зовнішній парапет якої проходив краєм прірви, аж поки вона не повертала на південь і там зміїлась униз у темряву, де зливалася з дорогою від Морґульського Перевалу. Далі вона вела між зубами Моргаї, через долину Ґорґорот до самого Барад-дура. Вузька стежка, на якій стояв Сем, збігала крутими сходами до головної дороги під грізними мурами неподалік від брами.
Дивлячись на неї, він раптом зрозумів, що ця твердиня була призначена не для того, щоби не пускати ворога до Мордору, а щоби тримати його всередині. То була одна зі споруд прадавнього Ґондору, східна застава Ітілієну, поставлена після укладення Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу стерегли злий край Саурона, де причаїлися недобитки його війська. Але й у Нархості й Кархості, Зубах Мордору, і тут пильність було втрачено, тож через зраду Вежа перейшла до Володаря Примар Персня, й ось уже довгі роки вона в руках злих істот. Коли Саурон повернувся до Мордору, твердиня виявилася для нього корисною, бо вірних слуг він мав мало, а заляканих рабів — багато, і його головним завданням у давнину було не випускати їх із Мордору. А якщо ворогові вдалося би таємно пробратись у цей край повз пильний Морґул і Шелобу, тут на нього чекала всевидюща варта.
Сем надто добре зрозумів, як мало надії проскочити повз багатоокі мури та пильні ворота. А хоч би він і проскочив, то не зайшов би далеко дорогою, яку стережуть: навіть чорні тіні, які залягли там, де не сягало червоне сяйво, не прикрили би його надовго від орків, котрі бачать уночі, як коти. Хоч яка безнадійна була дорога, його завдання виявилося набагато гіршим: не проскочити повз ворота й утекти, а ввійти в них, самому.
Він подумав про Перстень, але це його не втішило, тільки ще більше налякало. Ще не дійшовши до Фатум-гори, що палала вдалині, Сем уже помітив, як змінився тягар. Наближаючись до горнил, де у глибинах часу було викувано Перстень, його сила зростала, й тільки могутня воля могла його приборкати. Коли Сем стояв там, то хоч Перстень і був не на руці, а на ланцюжку на шиї, гобітові здалося, що він виріс, неначе загорнувся у величезну спотворену власну тінь, неначе він сам — страшна та лиховісна загроза, що спинилася під мурами Мордору. Йому здалося, що він може або відмовитися від Персня, прирікаючи себе на муку, або заволодіти ним і кинути виклик Силі, яка сидить у цій темній твердині в долині тіней. Перстень уже спокушав його, послаблюючи волю та затьмарюючи розум. У голові зароїлися шалені фантазії; він побачив Семвайза Могутнього, Героя Віку, який крокує темним краєм із палахким мечем, і армії піднімаються на його заклик іти й повалити Барад-дур. І тоді всі хмари розступаються, і сяє ясне сонце, і за його наказом долина Горґорот стає квітучим садом і приносить плоди. Він мав лише надягнути Перстень і назвати його своїм — і все було би так.
І в цю годину випробування вистояти йому допомогла любов до його господаря; а ще він зберіг міцний і здоровий гобітський глузд: глибоко в серці він знав, що замалий для такого тягаря, навіть якщо ці видіння не були оманливі. Один садочок незалежного садівника — це все, чого він потребував і що йому належало, а не сад, розширений до королівства; і він мав працювати власними руками, а не керувати іншими.
— І взагалі, всі ці картинки — просто омана, — сказав він сам до себе. — Він помітить мене й упіймає, так що я і зойкнути
