Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Але насправді сумнівів він не мав. Він знав, що мусить іти до воріт, причому негайно. Струсонувши плечима, немов скидаючи тінь і відганяючи видіння, почав поволі опускатися. З кожним кроком він неначе зменшувався. Не відійшов далеко, коли знову став дуже маленьким і переляканим гобітом. Тепер він проходив попід самими стінами Вежі, і крики та шум бійки було чути і без Персня. Тепер галас долинав із двору за зовнішньою стіною.
Сем був на півдорозі до темної брами, коли звідти в червону заграву вискочило двоє орків. Вони не повернули в його бік, а побігли до великої дороги, та на бігу спіткнулись, упали і завмерли. Сем не бачив стріл, але здогадався, що в орків стріляли з бійниць або з темряви воріт. Він пішов далі, тиснучись лівим боком до муру. Раз поглянувши вгору, зрозумів, що на стіну не видертися. Кам'яна кладка без жодної щілинки чи виступу підіймалася на тридцять футів до гребеня стіни, що нависав, мов перевернуті сходи. Увійти можна було тільки крізь браму.
Прокрадаючись далі, він думав, скільки ж то орків сиділо у Вежі зі Шаґратом, а скільки мав Ґорбаґ, і через що вони посварилися, якщо саме це відбувалось. У Шаґрата було близько сорока орків, у Ґорбаґа — вдвічі більше; втім, звісно, патруль Шаґрата був лише частиною його гарнізону. Майже напевне сперечалися вони через Фродо та його майно. На мить Сем зупинився, бо раптом усе здалося зрозумілим, неначе він побачив це на власні очі. Мітрилова кольчуга! Звісно, Фродо мав кольчугу на собі, а вони її знайшли. Судячи з почутого в тунелі, Ґорбаґ домагається її. Та накази Темної Вежі — єдиний захист Фродо, і якщо їх порушать, то його будь-якої миті можуть убити.
— Уперед, ти, жалюгідний ледащо! — закричав сам на себе Сем. — Ану біжи!
Він вийняв Жало і побіг до відчинених воріт. Але під самою аркою його щось різко стримало: немовби він уперся в павутиння, як у Шелоби, тільки невидиме. Ніякої перепони він не бачив, але щось нездоланне для його волі перекрило йому шлях. Він подивився вгору і там, у тіні воріт, побачив Двох Вартових.
Вони здавалися величезними статуями на постаментах. Кожен мав по три з'єднані тулуби та по три голови, звернуті досередини, назовні й до брами. Голови — як у стерв'ятників, а на великих колінах лежали руки з пазурами. Здавалося, вони витесані з величезних кам'яних брил, нерухомі, однак насторожені: оселився в них якийсь жахливий дух злісної пильності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти непоміченим. Вони не впустили би його і не випустили би.
Набравшись духу, Сем знову кинувся вперед і знову різко спинився, ніби відкинутий ударом у груди та голову. Тоді відчайдушно, бо нічого не міг вигадати, — у відповідь на раптову думку, яка його вразила, — він поволі дістав і підняв угору фіал Ґаладріель. Його біле світло швидко розгорілось, і тіні під темною аркою відступили. Жахливі Вартові сиділи холодні та непорушні, посталі в усій їхній потворності. На якусь мить Сем упіймав блиск у чорних зіницях їхніх очей, і він здригнувся від їхньої люті; але згодом відчув, як воля їхня слабне й огортається страхом.
Він проскочив повз них, але відразу ж, тільки-но сховавши за пазуху фіал, відчув, так виразно, наче за ним захряснули сталеві ґрати, як їхня пильність відновилась. І з тих злісних голів вирвався пронизливий крик, відлунивши у високих стінах позаду. А десь ізгори, мов у відповідь, пробив єдиний удар хрипкого дзвону.
— Отакої! — сказав Сем. — Подзвонив у парадні двері! Гей, хто там! — гукнув він. — Скажи капітанові Шаґрату, що з'явився ельф-богатир, і при ньому ельфійський меч!
Відповіді не було. Сем пішов уперед. У руці блакитним сяйвом мерехтіло Жало. Темна тінь накрила внутрішній двір, але було видно, що кам'яні плити завалені трупами. Просто в нього під ногами лежали два орки-лучники з кинджалами у спинах. Далі їх лежало ще більше: деякі — поодинці, зарубані або поцілені стрілами, інші — попарно, вчеплені один в одного: вони так і загинули, рубаючи, душачи, кусаючи. Плити були слизькі від темної крові.
Сем розрізнив два види форми: одна — з Червоним Оком, друга — з Місяцем із потворним обличчям смерті; але придивлятися він не став. У кінці двору біля підніжжя Вежі височіли напіввідчинені двері, звідти пробивалося червоне світло; на порозі лежав великий мертвий орк. Сем перестрибнув через тіло й увійшов досередини, а тоді став розгублено роззиратися.
Широкий і лункий коридор вів од дверей углиб до гори. Його слабко освітлювали смолоскипи, які палали у скобах на стінах, але кінець його губився в пітьмі. Обабіч видно було багато дверей і отворів, але ніде нікого, лише кілька тіл, розпростертих на підлозі. З підслуханої розмови капітанів Сем зрозумів, що Фродо, живого чи мертвого, треба шукати нагорі, під найвищим шпилем, але тут можна прошукати весь день і не знайти виходу.
— Мабуть, вхід десь у кінці, — пробурмотів Сем. — Уся Вежа збудована ніби задом наперед. Та й узагалі, краще йти туди, де є світло.
Він пішов коридором, але тепер поволі, щодалі, то неохочіше. Страх знову брав над ним гору. Тишу порушував лише стукіт кроків, які, відлунюючи, здавалися лясканням великих долонь по камінню. Трупи, пустка, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів неначе стікали кров'ю, страх раптової смерті, що чаїлася за дверима або в тіні, а ще згадка про насторожену загрозу біля воріт — цього було аж занадто для нього одного. Краще би він пішов у бій — тільки, щоби не було забагато ворогів одразу, — ніж ховався в цій навислій непевності. Він змусив себе думати про Фродо, який лежить зв'язаний, поранений чи мертвий десь у цьому жахливому місці. І пішов далі.
З освітленого відрізка він вийшов і став перед великими дверима в кінці коридора, що були, як він правильно здогадався, зовнішніми воротами підземелля, коли згори долинув жахливий придушений зойк. Він завмер. Потім затупотіли ноги. Хтось швидко збігав лункими сходами донизу.
Воля його ослабла й уже не стримувала руки, що потяглася до ланцюжка і стиснула Перстень. Але Сем його не надягнув, бо коли ще притискав Перстень
