Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Холоднішало. На світанку знову повіяв вітер, але цього разу — з півночі, й невдовзі він поміцнішав. Нічні вивідачі зникли, і пустище здавалося порожнім. На півночі поміж смердючими ямами виднілися величезні насипи шлаку, щебеню та спаленої землі, блювотиння Мордору; а на півдні, тепер уже близько, здіймався величезний бастіон Кіріт-Горґору, а посередині — Чорна Брама з двома високими і темними Вежами Зубів по обидва боки. Бо на останньому переході капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, оминувши загрозу насторожених гір, і тепер вони підходили до Мораннону з північного заходу, як і Фродо.
Величезні залізні ворота Чорної Брами під грізною аркою були щільно зімкнуті. На зубчастій стіні не було видно нікого. Панувала насторожена тиша. Ось вони підійшли до крайньої межі їхнього безумного походу і стояли, зневірені та промерзлі, в сірому ранковому світлі перед вежами і мурами, яких не взяла би їхня армія, навіть якби притягнула зі собою величезні тарани, а у Ворога було би тільки тієї сили, що на воротах і мурах. Але вони знали, що в горах і скелях довкола Мораннону причаїлися вороги, а тунелі в темній ущелині за воротами кишіли виплодками лихих істот. Угорі зібралися Назґули, зависнувши над Вежами Зубів, як стерв'ятники: за ними стежили. Та Ворог ніяк не виявляв цього.
Їм залишилося тільки одне — довести гру до кінця. Тому Араґорн вишикував військо, як це дозволяла місцевість: на двох великих пагорбах із трощеного каміння та вигорілої землі, насипаних орками за довгі роки важкої праці. Між ними і Мордором, ніби фортечний рів, лежало велике болото зі смердючою багнюкою та ковбанями. Коли всіх вишикували, капітани виїхали до Чорної Брами з великим кінним ескортом, прапором, гарольдами та сурмачами. Попереду їхав Ґандалф, за ним — Араґорн зі синами Елронда, Еомер Роганський та Імрагіл; Леґоласа, Ґімлі та Переґріна запросили також, — аби всі вороги Мордору мали своїх представників.
Вони наблизилися до Мораннону на відстань вигуку і розгорнули прапор; і заграли сурми; і гарольди виступили вперед і крикнули так, аби їх почули на стінах Мордору:
— Виходьте! Нехай вийде Володар Чорної Землі! Ми прийшли його судити. Бо він напав на Ґондор і незаконно захопив його землі. Тому король Ґондору вимагає, щоби він спокутував це зло, а тоді відійшов назавжди. Виходьте!
Тяглася довга тиша, зі стін і з-за воріт у відповідь не долинало ні крику, ні звуку. Проте Саурон уже все спланував і збирався жорстоко погратися з мишами, перш ніж повбивати їх. Бо коли гарольди почали розвертатися, тиша раптом обірвалася. Мов грім у горах, прокотився довгий барабанний бій, а відтак пронизливо заревіли роги, так що задвигтіло каміння і людям заклало вуха. І тоді одна частина Чорної Брами із гучним брязкотом відчинилась і звідти вийшло посольство Темної Вежі.
На чолі його їхав високий і зловісний вершник на чорному коні, якщо то був кінь; бо звір був здоровенний і потворний, замість морди мав жахливу маску, схожу більше на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях горів вогонь. Вершник був загорнутий у чорний плащ, і чорним був його шолом; однак це була не примара, а жива людина. То був лейтенант Вежі Барад-дур, імені ж його не зберегли легенди, бо він і сам його забув; і він сказав: «Я — Речник Саурона». Та розповідають, що він був відступником, котрий походив із раси так званих Чорних нуменорців; вони оселились у Середзем'ї в часи панування Саурона і поклонялися йому, залюблені в чорнокнижництво. І він пішов на службу до Темної Вежі якраз після повернення Саурона, і завдяки своїй спритності піднімався на все вищі посади; він навчився чаклувати і добре розумів задуми Саурона; і був жорстокіший за орків.
Саме він виїхав зараз із воріт, а з ним — невеликий загін солдатів у чорних обладунках і під чорним прапором із червоним знаком Злого Ока. Зупинившись за кілька кроків од капітанів Заходу, він зміряв їх поглядом і розреготався.
— Чи є хто-небудь у цій зграї, гідний розмовляти зі мною? — сказав він. — Чи бодай досить тямущий, аби мене зрозуміти? Напевно, не ти! — зі зневажливою насмішкою обернувся він до Араґорна. — Ельфійського скельця чи купки голоти замало, щоби стати королем. Будь-який розбійник може похвалитися такою бандою!
Араґорн не відповів нічого, та подивився йому просто в очі, на мить їхні погляди схрестились, і невдовзі, хоч Араґорн ані не ворухнувся, ні не простягнув руки до зброї, той похитнувся й відступив, ніби ухиляючись від удару.
— Я гарольд і посол, мене чіпати не можна! — крикнув він.
— Там, де дотримуються таких законів, — мовив Ґандалф, — жоден посол не дозволив би собі такого нахабства. Та ніхто і не загрожує тобі. Можеш нас не боятися, поки ти посол. Щоправда, якщо твій пан не помудрішає, ти й усі його слуги опинитесь у небезпеці.
— Он як! — сказав посланець. — Отже, ти їхній промовець, сивобородий! Наслухалися ми про тебе та про твої мандри, про те, як ти вічно плетеш інтриги і шкодиш на безпечній відстані! Але цього разу ти випхав свого носа занадто далеко, пане Ґандалфе, і тепер дізнаєшся, що стається з тим, хто плете безглузді тенета під ногами Саурона Великого. Я маю кілька речей, які мені доручили тобі показати, — саме тобі, якщо наважишся підійти.
Він кивнув одному з охоронців, і той подав йому щось, загорнуте в чорну тканину.
Посланець розгорнув тканину і, здивувавши та збентеживши всіх капітанів, показав спочатку короткий меч Сема, потім — сірий плащ із ельфійською брошкою, нарешті — мітрилову кольчугу, яку Фродо носив під подертим одягом. В очах у них потемніло, і їм здалося, що в цю мить мовчання все довкола завмерло, серця їхні зупинилися й остання надія згасла. Піпін, який стояв за князем Імрагілом, скочив уперед, зойкнувши з горя.
— Спокійно! — суворо сказав Ґандалф, відкинувши його назад; але посланець голосно розсміявся.
— Отже, з тобою ще один із тих недоростків! — крикнув він. — Яка тобі від них користь, мені важко зрозуміти; але посилати їх шпигунами
