Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Людей Мінас-Тіріта не здолати нікому. А тепер із ними Ельфійський Самоцвіт і вартовий Береґонд!

Ще до полудня військо ввійшло в Осґіліат. Там уже працювали робітники та майстри: лагодили пороми і плавучі мости, зведені ворогом і частково зруйновані при відступі, відбудовували та наповнювали склади, а на східному березі Ріки швидко насипали захисні вали.

Авангард минув руїни Старого Ґондору, переправився через широку Ріку і попрямував довгою дорогою, що колись з'єднувала прекрасну Сонячну Вежу з високою Місячною Вежею, яка тепер стала Мінас-Морґулом у проклятій долині. За п'ять миль від Осґіліата стали на ночівлю.

Та не зупинилася кіннота, до вечора діставшись Роздоріжжя — великого кола дерев, де панувала тиша. Ворога не було ні видно, ні чути, жодна стріла не вилетіла з-за скель чи придорожніх заростей, однак усі відчували, як зростала настороженість землі. Кожне дерево і кожен камінь, кожен листок і кожна билинка прислухалися. Темрява відступила, далеко на заході над Долиною Андуїну заходило сонце, й у небесній блакиті рожевіли білі вершини гір; але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.

Тоді Араґорн розставив сурмачів на кожній із чотирьох доріг, які збігалися до кінця дерев, вони голосно засурмили, а гарольди виголосили: «Правителі Ґондору повернулись і вступають у володіння земель, їм належних». Огидну орківську голову скинули з плечей статуї та розбили, а голову старого короля у вінці зі золотаво-білих квітів повернули на її місце; з постаменту зішкребли та змили паскудні каракулі орків.

На нараді дехто пропонував піти приступом на Мінас-Морґул і, якщо вдасться, зруйнувати його дощенту.

— До того ж, — сказав Імрагіл, — дорогою, що веде звідти до перевалу, до Чорної Землі буде вдертися легше, ніж через північні ворота.

Але Ґандалф миттю відрадив його, посилаючись на зло, що засіло в долині, де нажахані люди втрачають глузд, а також на новини, привезені Фарамиром. Бо якщо Персненосець справді обрав саме цей напрямок, то вони тим більше не повинні притягувати туди увагу Ока Мордору. Тож наступного дня, коли підійде все військо, вони виставлять на Роздоріжжі охорону — на випадок якби Мордор вислав свої сили через Морґульський Перевал чи притягнув більше людей із Півдня. Для цієї охорони вибрали здебільшого добре знайомих із Ітілієном лучників, котрі мали залягти в лісах і на схилах довкола перехрестя шляхів. Але Ґандалф і Араґорн усе ж під'їхали з авангардом до входу в Морґульську Долину і подивилися на місто зла.

Було воно темне і тихе; бо орки й інші істоти Мордору, котрі колись жили в місті, були знищені у битві, а Назґули порозлітались. Але в повітрі долини висіли страх і ворожість. Ґондорці зруйнували лихий міст, попідпалювали отруйні луги й від'їхали.

Наступного дня, третього після виходу з Мінас-Тіріта, армія рушила по дорозі на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста миль, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Ішли відкрито, але обережно, виславши вперед дорогою кінну розвідку, а узбіччями — пішу. Особливо потурбувалися про східне крило, бо там лежали темні хащі, скелясті розщелини та бескиди, над якими дерлися довгі понурі схили Ефель-Дуату. Погода була незмінно гарна, віяв західний вітер, але ніщо не могло розвіяти морок і сумний туман над Похмурими Горами; іноді за ними здіймався густий дим і зависав високо в небі.

Час від часу, за наказом Ґандалфа, сурмили в сурми, і гарольди проголошували: «Правителі Ґондору повернулися! Покидайте цю землю або здавайтесь!»

Але Імрагіл порадив:

— Не говоріть: «Правителі Ґондору». Краще кажіть: «Король Елессар». Бо це — правда, хоча він іще не зійшов на трон; і це ім'я примусить Ворога замислитись.

І відтоді тричі на день гарольди проголошували повернення короля Елессара. Та на виклик ніхто не відгукувався.

Хоча рухалися вони без перешкод, серця всіх, від воєначальника до простого солдата, були пригнічені, і з кожною милею по дорозі на північ тривога зростала. Під кінець другого дня походу від Роздоріжжя вперше з'явився ворог. Великі сили орків і східнян спробували напасти на передові загони, влаштувавши засідку на тому самому місці, де Фарамир підстеріг гарадримів і де дорога глибоко врізалась у відріг Ефель-Дуату. Але капітанів Заходу заздалегідь попередили розвідники, досвідчені воїни з Геннет-Аннуну під проводом Маблунґа; тож засідку оточили. Кіннота обійшла її з лівого крила і з тилу та перебила ворога або відігнала на схід у гори.

Але капітанів не надто втішила ця перемога.

— Це тільки фальшива атака, — сказав Араґорн. — Мабуть, насамперед не для того, щоби завдати нам шкоди, а щоби затягнути вглиб і переконати у слабкості Ворога.

І від того вечора з'явилися Назґули і стежили за кожним кроком війська. Літали вони високо, й тільки Леґолас міг їх розгледіти, однак присутність їхня відчувалася: мовби густішали тіні і тьмянішало сонце; і хоча Примари Персня не знижувались і не кричали, позбутися страху перед ними було важко.

Так тягнулися час і цей безнадійний похід. На четвертий день від Роздоріжжя — на шостий від Мінас-Тіріта — підійшли до межі живих земель і ступили на пустища, які лежали перед перевалом Кіріт-Горґор; звідси на північний захід до самого Емін-Муїлу тягнулися болота і голі степи. Настільки спустошені були ці місця й огорнуті таким глибоким жахом, що деякі воїни втратили відвагу і не могли ні йти, ні їхати далі на північ.

Араґорн дивився на них, і в очах його був радше жаль, аніж гнів; бо то були молоді хлопці з Рогану, зі Західного Фолду, чи хлібороби з Лоссарнаху, і для них Мордор із дитинства був символом зла, та все ж нереальним, легендою, ніяк не пов'язаною з їхнім простим життям; а тепер їм здавалося, що страшний сон став реальністю, і вони не розуміли ні цієї війни, ні того, чому їх занесла сюди доля.

— Ідіть! — сказав Араґорн. — Але побережіть вашу честь і не втікайте! І я даю вам завдання, виконавши яке, ви уникнете ганьби. Рушайте на південний захід до Каїр-Андросу і, якщо його утримують вороги, відвоюйте його та обороняйте в ім'я Ґондору та Рогану!

Тоді дехто, присоромлений його милосердям, переборов страх і повернувся до загонів, а інші зраділи, почувши про мужній вчинок, який їм до снаги, й від'їхали. І тепер, оскільки багато воїнів уже залишилося біля Роздоріжжя, капітани Заходу вели на Чорну Браму та могутній Мордор менш як шеститисячне військо.

Тепер пересувалися повільно, щогодини очікуючи якоїсь відповіді на виклик, і трималися якомога щільніше, бо висилати розвідку вже не було потреби. Увечері