Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Так, — сказав Ґандалф. — Я і не раджу залишати Місто беззахисним. Насправді для походу на Схід нам не потрібне велике військо, бо ми не підемо на приступ Мордору, а тільки для того, щоби викликати його на бій. І рухатися треба буде швидко. Тому я запитую капітанів: скільки людей ми можемо зібрати в похід щонайпізніше через два дні? Це повинні бути стійкі воїни, котрі йтимуть добровільно, усвідомлюючи небезпеку.
— Усі втомлені, дуже багато поранених, — сказав Еомер, — ми втратили багато коней, і це ускладнює справу. Якщо вирушати негайно, то я навряд чи зберу дві тисячі, бо стільки само треба залишити для оборони Міста.
— Розраховувати мусимо не тільки на тих, хто бився на цьому полі, — сказав Араґорн. — Зі звільненого південного узбережжя підходить нове підкріплення. Два дні тому я відіслав із Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі; приведе їх безстрашний Ангбор. Якщо ми вирушимо через два дні, вони ще застануть нас. Що більше, чимало ще піднімається вгору по Ріці в різних суднах і човнах; і з попутним вітром вони скоро будуть тут — уже кілька кораблів прибуло до Гарлонда. Думаю, ми зможемо зібрати сім тисяч кінних і піших, а для захисту Мінас-Тіріта залишити навіть більше війська, ніж було на початку облоги.
— Ворота зруйновано, — сказав Імрагіл, — і де знайти майстрів, аби їх відбудували?
— В Ереборі, в королівстві Даїна, є такі майстри, — відповів Араґорн. — І якщо наші надії справдяться, то я пошлю Ґімлі, сина Ґлоїна, до Самітної Гори з проханням надати нам майстрів із-під Гори. Та люди важливіші за ворота, й ніяка брама не зупинить Ворога, якщо не буде захисників.
На тому закінчилася нарада капітанів: уранці через два дні їм належить вирушити з сімома тисячами, якщо можна буде зібрати; переважна більшість того війська буде піша, бо йти доведеться диким непролазним краєм. Араґорн мав відібрати близько двох тисяч воїнів, котрі припливли з ним із півдня; Імрагіл пообіцяв три з половиною тисячі; Еомер — п'ять сотень рогіримів, котрі втратили коней, але придатні до бою, а сам він поведе п'ятсот найкращих вершників на конях; окрім того, буде ще загін у складі п'яти сотень вершників, серед котрих поїдуть сини Елронда з дунаданами та лицарями Дол-Амрота: загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Але основні сили рогіримів, на конях і вцілілих — близько трьох тисяч під командуванням Ельфгельма, — повинні охороняти Західну Дорогу від ворога в Анорієні. І відразу ж на північ і на схід від Осґіліата і на дорогу до Мінас-Морґула були відіслані розвідники.
І коли вони підрахували всі сили і обговорили терміни та маршрут їхнього походу, Імрагіл раптом розсміявся.
— Безперечно, — вигукнув він, — це найкращий жарт у всій історії Ґондору: вести сім тисяч — як авангард ґондорської армії за часів розквіту — на штурм гірських хребтів і неприступних воріт Чорної Землі! Так дитина може погрожувати лицареві в обладунках іграшковим луком із вербовою стрілою! Якщо, за твоїми словами, Ґандалфе, Володареві Мордору все відомо, то він радше усміхнеться, а не перелякається, й мізинцем роздусить нас, як настирливу осу.
— Ні, він спробує впіймати осу і вирвати в неї жало, — сказав Ґандалф. — А серед нас є такі, що вартують тисячі лицарів в обладунках. Ні, сміятися він не буде.
— І ми також не будемо, — сказав Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий. Ні, це останній крок у пору страшної тривоги, і так чи інак, а він закінчить гру. — І він оголив і підняв Андуріл; лезо заблистіло на сонці. — Ти не повернешся до піхов, поки не закінчиться остання битва, — сказав він.
X. Чорна брама відчиняється
Через два дні все військо Заходу зібралося на Пеленнорі. Загони орків і східнян удерлися було з Анорієну, але, атаковані та розкидані рогіримами, відступили майже без бою до Каїр-Андросу; а коли цю загрозу було знешкоджено і з півдня підтягнулося підкріплення, Місто стало досить добре захищеним. Розвідники доповіли, що на дорогах на схід аж до Роздоріжжя Полеглого Короля ворогів нема. Усе було готове для останнього кидка.
Леґолас і Ґімлі знову їхали на одному коні в загоні Араґорна та Ґандалфа, які йшли в авангарді разом із дунаданами і синами Елронда. Але Мері, на його сором, у похід не взяли.
— Ти ще не одужав для такої виправи, — сказав Араґорн. — Але нічого ганебного в цьому немає. Навіть так ти вже заслужив велику славу. З нами піде Переґрін і буде представником гобітів; і не треба заздрити, що він іде назустріч небезпеці, бо хоча він і поводився гідно, йому ще далеко до твого подвигу. Та насправді зараз ми всі у схожій небезпеці. Нам, можливо, судилося знайти смерть перед Брамою Мордору, а тобі прийде кінець тут або деінде, де наздожене тебе чорна хвиля. Прощавай!
І ось пригнічений Мері дивився, як шикується армія. Поруч стояв Берґіл, також похнюплений; бо його батько очолював загін мешканців Міста, але поки його справа не вирішилася, він не міг приєднатися до Варти. У тому ж загоні мав іти Піпін — як воїн Ґондору. Мері помітив його здаля — невелику, але виструнчену фігурку серед високих ґондорців.
Нарешті заграли сурми — й військо рушило. Полк за полком, загін за загоном відходили на схід. І давно вже воїни зникли з очей на великій дорозі до Осґіліата, а Мері все стояв. Останній відблиск сонця на списі та шоломі зблиснув і згас, а він усе ще стояв із похиленою головою та важким серцем, почуваючись самотнім і покинутим. Усі його друзі подались у пітьму, що висіла над далеким східним небом; і надії побачити їх колись знов у нього майже не було.
Мовби у відповідь на його відчай, занила поранена рука, він відчув себе слабким і старим, а сонячне світло потьмяніло. Але тут Берґіл торкнувся його плеча.
— Ходи, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, ти ще не видужав. Я проведу тебе до Дому Цілителів.
