Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Нам ледве вистачило сили відбити перший великий наступ. Наступний буде ще лютіший. У цій війні надій на перемогу немає, і в цьому Денетор правий. Перемоги не здобути зброєю, чи ми зостанемося тут і будемо відбивати облогу за облогою, чи вийдемо за Ріку, щоби загинути в нерівній битві. Вибирати доводиться з двох лих; і обережність радить зміцнити всі наші твердині та чекати наступу; і так ми відкладемо нашу загибель.

— Тобто ти пропонуєш сховатись у Мінас-Тіріті, Дол-Амроті чи Гірському Скиті й сидіти, мов діти на піщаних замках у час приливу? — запитав Імрагіл.

— Ця порада зовсім не нова, — відповів Ґандалф. — Хіба не це робили у дні Денетора? Але ні! Я сказав: так радить обережність. Я ж не закликаю вас до обережності. Я сказав: перемоги не здобути зброєю. Я все ще сподіваюся на перемогу, тільки не зброєю. Бо за всім тим стоїть Перстень Влади, підвалина Барад-дура, надія Саурона.

Про цю річ, панове, всім вам відомо досить, аби зрозуміти наше становище та Сауронове. Якщо він здобуде Перстень, ваша мужність даремна, а його перемога — швидка і цілковита: настільки, що, доки існуватиме цей світ, кінця її видно не буде. Та якщо Перстень буде знищено, Саурон загине, і загине безслідно, й уже довіку не вдасться йому постати знову. Бо він утратить найціннішу частку своєї сили, притаманну йому від початку, й усе, що було збудовано чи розпочато з цією силою, розпадеться, і він, скалічений навіки, стане тільки злим духом, що гризтиме себе в пітьмі, нездатний утілитись. І так велике зло зникне зі світу.

У майбутньому може з'явитися нове зло, бо сам Саурон — тільки слуга та посланець. Однак це не наша справа — покращувати весь світ, ми відповідальні лише за той час, у який живемо, викорінюємо зло на наших полях, аби ті, хто прийде за нами, могли засіяти чисту ріллю. Яка в них буде погода — не наш клопіт.

Саурон усе це добре знає, і він знає, що його загублений скарб знову знайшовся; та поки що він не відає, де ця річ, — принаймні ми на це сподіваємось. І тому його зараз мучать сумніви. Бо якщо ми знайшли цю річ, серед нас є достатньо сильні, щоби нею скористатися. Це він також знає. Чи правильно я здогадався, Араґорне, що ти показався йому в Камені Ортханка?

— Так, перед від'їздом із Гірського Скиту, — відповів Араґорн. — Я подумав, що час настав і що Камінь саме тому потрапив до мене. Тоді саме минуло десять днів, відколи Персненосець пішов на схід від Рауросу, й Око Саурона, думав я, слід відвернути від його земель. Занадто мало його тривожили, відколи він повернувся до своєї Вежі. Хоча, якби я передбачив, як швидко він піде в наступ, то, можливо, не наважився би себе показати. Я мало не запізнився, йдучи вам на допомогу.

— Але як це? — запитав Еомер. — Ти говориш, Ґандалфе, що всі зусилля марні, якщо він знайде Перстень. Чому ж він не відмовляється від наступу, якщо вважає, що Перстень у нас?

— Він не зовсім упевнений, — пояснив Ґандалф, — і він не чекає, як це робимо ми, поки зміцніють його вороги. Крім того, використовувати Перстень на повну силу ми би не навчилися за день. Бо справді, він може мати лише одного господаря — не багатьох; і Саурон стежив би за суперечкою, поки один із нас не заволодів би Перснем, усунувши інших. І тоді Перстень діяв би на користь Сауронові.

Він стежить за нами. Багато бачить, багато чує. Назґули його літають усюди. Перед світанням пролітали вони над Пеленнором, хоча мало хто з утомлених і сонних людей почув їх. Він помічає всі знаки: Меча, яким відрубано його палець зі скарбом, перековано; вітер змінився на нашу користь, несподівана поразка його першого наступу; загибель його великого Вождя.

Сумніви його зростають із кожною годиною. Око зараз звернуте на нас, сліпе до всього іншого. Тож нам потрібно втримати його увагу. Ось у цьому наша надія. І така моя порада. Персня ми не маємо. Мудро це було чи нерозсудливо, та його відіслали, щоби знищити, інакше він знищить нас. Без Персня ми не зможемо здолати Саурона. Та мусимо будь-що відвернути його Око від єдиної справжньої загрози. Зброєю ми перемоги не здобудемо, та зброєю можемо дати Персненосцеві той єдиний шанс, хоч і який непевний.

Як Араґорн почав, так мусимо продовжувати. Мусимо підштовхнути його до останнього кидка. Мусимо виманити його приховані сили, так аби земля його спорожніла. Тоді негайно вийдемо йому назустріч. Станемо його приманкою, хай навіть зімкнуться над нами його щелепи. Він жадібно проковтне приманку, бо вважатиме, що наш поспіх — це зухвалість нового володаря Персня; і він скаже: «Ось як! Занадто швидко і занадто далеко просунув він голову. Нехай підійде ближче, а тоді втрапить у пастку, з якої йому не вибратися. Там я розчавлю його, а те, що він нахабно привласнив, стане моїм назавжди!»

Мусимо йти в цю пастку з розплющеними очима, хоробро та без сподівань на порятунок. Бо, панове, швидше за все, ми всі загинемо в чорній битві далеко від рідних земель; бо навіть коли Барад-дур буде повалено, ми цього не побачимо. Але такий, на мою думку, наш обов'язок. І це краще, ніж загинути — а ми обов'язково загинемо, якщо сидітимемо тут, — знаючи, що нові часи не настануть.

Запала тиша. Нарешті заговорив Араґорн:

— Як я почав, так мені і продовжувати. Ми зараз підійшли до межі, де немає різниці між надією та відчаєм. Якщо завагаємося, то впадемо. Не будемо відкидати поради Ґандалфа, чия довга боротьба проти Саурона нарешті наближається до останнього випробування. Якби не він, усе вже давно було би втрачене. Однак я нікого не можу примушувати. Нехай кожен вирішує за себе.

Тоді сказав Елрогір:

— Для цього ми і прийшли з Півночі, і тому сам батько наш Елронд радить те саме. Ми не відступимо.

— Щодо мене, — сказав Еомер, — я мало зрозумів у цих складних справах, але я цього і не потребую. Я знаю одне: мій друг Араґорн урятував мене та моїх людей, і я відгукнуся на його заклик. Я піду з ним.

— Ну, а я вважаю себе підлеглим правителя Араґорна, — сказав Імрагіл, — навіть якщо він цього не вимагає. Його бажання для