Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ви знайдете їх у Домі Цілителів, і я проведу вас туди, — сказав Імрагіл.
— Досить буде, якщо ти пошлеш із нами провідника, правителю, — відповів Леґолас. — Бо Араґорн просив передати тобі, що цього разу він не бажає з'являтись у Місті. Однак потрібно негайно провести нараду капітанів, і він просить тебе й Еомера Роганського якомога швидше зійти до його намету. Мітрандір уже там.
— Ми прийдемо, — відповів Імрагіл, і вони ґречно розкланялися.
— Прекрасний правитель і видатний капітан, — сказав Леґолас. — Якщо в Ґондорі є такі люди тепер, у дні згасання, то який же він був у дні розквіту.
— І справді, добра кладка у старіших, перших будівлях, — сказав Ґімлі. — Так завжди у справах людей: навесні їм заважають заморозки, влітку — посуха, і вони ніколи не виконують обіцяне.
— Зате зерна їхні не втрачають силу, — сказав Леґолас. — Вони будуть лежати в поросі та гнитимуть, аби потім знову прорости там, де цього і не чекали. Справи людей переживуть нас, Ґімлі!
— Однак, урешті-решт, усе зводиться до нездійснених можливостей, — сказав Ґімлі.
— На це ельфи відповіді не знають, — сказав Леґолас.
З'явився посланець князя і повів їх до Дому Цілителів; і там у саду вони знайшли своїх друзів, і радісною була їхня зустріч. Вони трохи погуляли, втішаючись недовгим відпочинком і спокоєм ранку, на верхньому, вітряному колі Міста. Коли Мері втомився, вони пішли і посідали на стіні біля зеленого лугу Дому Цілителів; унизу, виблискуючи на сонці, плив на південь Андуїн і губився, навіть для гострого зору Леґоласа, у просторих рівнинах і зеленкуватій паволоці Лебенніну та Південного Ітілієну.
І тепер Леґолас замовк, поки інші розмовляли, і, глянувши проти сонця, помітив над Рікою білих чайок.
— Подивіться! — вигукнув він. — Морські чайки! Вони летять рікою вгору. Дивують вони мене і непокоять. Уперше в житті я побачив їх у Пеларґірі, я чув, як вони квилили в небі, коли ми готувалися до бою за кораблі. Тоді я завмер, забувши про війну в Середзем'ї; їхні жалібні голоси нагадали мені про Море. Море! На жаль, я так і не побачив його! Та глибоко в серцях ельфів дрімає туга за Морем, і небезпечно її роз'ятрювати. Через тих чайок не знати мені тепер спокою ні під буком, ні під в'язом.
— Та що ти кажеш! — мовив Ґімлі. — Нам іще стільки всього належить зробити і стільки побачити в Середзем'ї. Якщо весь прекрасний народ потягнеться до Гаваней, безрадісним стане світ для тих, хто приречений залишитися.
— Безрадісним і нудним! — додав Мері. — Не треба тобі до Гаваней, Леґоласе. Тут завжди знайдуться різні істоти, великі чи малі, чи навіть такі мудрі гноми, як Ґімлі, котрим ти будеш потрібен. Принаймні я на це сподіваюся. Втім, інколи мені здається, що найгірше в цій війні ще попереду. Як хочеться, щоб усе закінчилось, і закінчилося добре!
— Припини скиглити! — втрутився Піпін. — Сонце світить, ми тут усі разом, принаймні якийсь день-два. Поговорімо краще про нас. Починай, Ґімлі! Ви з Леґоласом уже сотню разів згадували про вашу дивну подорож із Бурлакою, але так нічого і не розповіли.
— Так, сонце світить, — сказав Ґімлі, — але є такі спогади про ту дорогу, які не хочеться витягати з темряви. Якби я знав, що на мене чекає, то навіть заради дружби я не ступив би на Стежину Мертвих.
— Стежина Мертвих? — перепитав Піпін. — Араґорн згадував про неї, а я собі думав, що воно таке. Розкажеш нам про неї?
— Без великої охоти, — сказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі зганьбився я, Ґімлі, син Ґлоїна, який вважав себе стійкішим за людей, а під землею — відважнішим за ельфів. Але виявився не таким; і дорогу я здолав тільки завдяки волі Араґорна.
— І завдяки любові до нього, — сказав Леґолас. — Хто би не познайомився з ним, неодмінно починає любити, кожен по-своєму, навіть та холодна діва з Рогану. Ми залишили Гірський Скит рано-вранці, за день до твого приїзду туди, Мері, й на людей напав такий страх, що ніхто не вийшов провести нас, окрім панни Еовіни, яка зараз лежить тут поранена. Сумні були проводи, мене вони дуже засмутили.
— Ну, мене мучили власні переживання, — сказав Ґімлі. — Ні, не буду я розказувати про цю подорож.
І він замовк; але Піпін і Мері так хотіли про все дізнатися, що нарешті Леґолас сказав:
— Розкажу, щоб угамувати вашу цікавість. Я не відчував страху, і примари мене не злякали, здавшись мені безсилими та кволими.
Він коротко розповів про дорогу попід горами та про збір привидів під Ерехом, а тоді — про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларґіра над Андуїном.
— Чотири доби з лишком ми їхали від Чорного Каменя, — сказав він. — І ось у тіні Мордору моя надія відродилася, бо в пітьмі Примарне Військо ставало все міцнішим і жахливішим на вигляд. Хтось крокував, хтось їхав верхи, та всі рухалися з однаковою швидкістю. Вони мовчали, та очі їхні горіли вогнем. На Ламедонському нагір'ї вони наздогнали нас, оточили й пішли б уперед, якби Араґорн не заборонив.
За його наказом, вони трималися позаду нас. «Навіть примари підкоряються його волі, — подумав я. — Можливо, вони ще знадобляться».
Минув іще один світлий день, а потім настав день без світанку, а ми все їхали, переправилися через Кіріл і Рінґло; на третій день підійшли до Лінґіра на Ґілраїні. І там ламедонці обороняли броди від нападників із Умбару та Гараду, котрі піднялися по ріці. Але оборонці та вороги перестали битись і розбіглися, викрикаючи, що на них напав Король Мертвих. Тільки Анґбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти нас; і Араґорн звелів йому зібрати воїнів і йти, якщо наважаться, слідом за Сірим Військом.
«У Пеларґірі ви будете потрібні спадкоємцеві Ісілдура», — сказав він.
Отак ми перейшли Ґілраїн, розганяючи з-перед себе союзників Мордору, а тоді зупинилися трохи перепочити. Але невдовзі Араґорн підвівся і сказав: «Послухайте, Мінас-Тіріт в облозі. Боюся, він упаде, не дочекавшись нашої допомоги». Тож іще не світало, як ми сіли на коней і щодуху помчали по рівнинах Лебенніну.
Леґолас зробив паузу, зітхнув і, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:
Сріблисті потоки Келос і Еруї
В зелені піль Лебенніну!
Трави високі там. І у вітрі з Морів
Гойдання лілей,
Злотих дзвоників звуки маллосу й алфірину
В зелені піль Лебенніну
І у вітрі з Морів!
У піснях мого народу ці луги завжди зелені; але тоді вони були темними,
