Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Мері посміхнувся:
— Ну, гаразд, якщо Бурлака принесе мені все необхідне, я покурю і подумаю. У мене було трохи Саруманового зілля в торбі, та куди вона поділась у бою, цього точно не знаю.
— Добродію Меріадоку, — сказав Араґорн, — якщо ти думаєш, що я пройшов через гори й усю землю Ґондору з вогнем і мечем для того, щоби принести зілля для недбалого солдата, котрий розкидується своїм спорядженням, то ти помиляєшся. Якщо торба не знайдеться, то звернешся до травника цього Дому. І він тобі доповість, що йому нічого невідомо про корисні властивості бажаної для тебе трави, зате він знає, що по-простому вона зветься люлькове зілля, а по-науковому ґоленос, і згадає інші назви різними мовами, а потім, додавши якісь напівзабуті вірші, сенсу яких не розуміє, він із жалем повідомить, що такої трави тут нема, й піде геть, а ти собі роздумуй про історію мов. Саме це зроблю зараз я. Бо я не спав у ліжку, відколи виїхав із Гірського Скиту, і не їв нічого з учорашнього вечора.
Мері схопив його руку і поцілував.
— Я страшенно перепрошую, — сказав він. — Іди негайно! Ми для тебе — сам лише клопіт від тієї ночі у Брі. Але так заведено серед мого народу — говорити про дрібниці в серйозні моменти, щоби сказати менше, ніж думаємо. Ми чомусь боїмося сказати забагато. Коли жарти недоречні, нам бракує слів.
— Я добре знаю вас, інакше сам би говорив із тобою по-іншому, — відповів Араґорн. — Хай живе та процвітає Шир!
І, поцілувавши Мері, він вийшов, а Ґандалф — за ним.
Піпін залишився в палаті.
— Чи є хтось на світі подібний на нього? — сказав він. — Звісно, крім Ґандалфа. Мабуть, вони родичі. Дурнику мій дорогий, торба твоя лежить біля тебе, ти мав її за спиною, коли ми зустрілися. Звісно, він побачив її відразу. Та й у мене є трохи зілля. Ось! Довгодонний листок, ніщо інше. Набивай люльку, а я побіжу по щось їстівне. А потім трохи побалакаємо. Ух! Ми, Туки та Брендіцапи, не вміємо довго жити на височині!
— Ні, — сказав Мері. — Я не вмію. Принаймні поки що. Але, Піпіне, ми все ж можемо бачити їх і ставитися до них із пошаною. Гадаю, найкраще любити те, для чого ти народжений: треба десь починати, мати якесь коріння, а ґрунт у Ширі глибокий. Однак є речі глибші та вищі; й жодний дідусь не зміг би доглядати сад, як він каже, у спокої, якби не вони, знає він про них чи ні. Я радий, що дізнався про це, дещо. Та не розумію, чому я так заговорив. Де ж той листок? І дістань із торби мою люльку, якщо вона ціла.
Араґорн і Ґандалф пішли до Старшого цілителя і порадили йому не випускати Фарамира й Еовіну і старанно доглядати їх іще багато днів.
— Панна Еовіна, — сказав Араґорн, — незабаром забажає іти в похід, але не дозволяйте їй цього робити, затримайте щонайменше днів на десять.
— А щодо Фарамира, — зазначив Ґандалф, — то він невдовзі довідається про смерть свого батька. Та розповідати йому всього про безумство Денетора не треба, поки він не одужає і не займеться справами. Подбайте, щоби Береґонд і періан, котрі стали свідками, не розповіли йому чогось передчасно.
— А другий періан, Меріадок, за яким ми доглядаємо, що з ним? — запитав Старший цілитель.
— Напевно, він уже завтра захоче піднятися з ліжка, ненадовго, — сказав Араґорн. — Нехай. Може трохи погуляти з друзями.
— Дивне плем'я, — сказав Старший, кивнувши головою. — Дуже міцної породи, скажу я вам.
Біля дверей Дому Цілителів зібралися люди — подивитися на Араґорна, — а потім пішли за ним; коли ж він повечеряв, його обступили з проханнями вилікувати родича чи друга, чиї життя були під загрозою через поранення, або тих, хто лежав під Чорною Тінню. Араґорн вийшов і покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох працювали до пізньої ночі. І все Місто оббігла чутка: «Король справді повернувся». І вони назвали його Ельфійським Самоцвітом — через зелений самоцвіт у нього на грудях, — і так ім'я, яке було провіщене йому при народженні, вибрав його власний народ.
А коли він уже зовсім виснажився, то загорнувся у плащ і нишком вибрався з Міста, і перед світанням заснув у своєму наметі. А вранці стяг Дол-Амрота — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, — замайорів над Вежею, і люди дивилися на нього і запитували себе, чи не наснилося їм повернення короля.
IX. Остання нарада
Настав ранок після битви, по світлому небу попливли легкі хмари, і повіяв західний вітер. Леґолас і Ґімлі піднялися рано й відпросились у Місто: їм дуже хотілося побачитися з Мері та Піпіном.
— Приємно дізнатися, що вони обоє живі, — сказав Ґімлі, — бо ми в Рогані за ними стільки набігались, і було би прикро, якби зусилля виявилися марними.
Ельф і гном увійшли до Мінас-Тіріта, і перехожі кидали здивовані погляди на таких товаришів; бо Леґолас був неймовірно гарний із лиця, і, легко ступаючи ранковою вулицею, він дзвінким голосом наспівував ельфійську пісню; а Ґімлі крокував гордо, погладжуючи бороду й озираючись на всі боки.
— Тут непогана кам'яна кладка, — сказав Ґімлі, глянувши на стіни, — та подекуди не надто добра, і бруківку могли би вимостити краще. Коли Араґорн зійде на престол, я запропоную йому послуги наших майстрів із-під Гори, і ми відбудуємо йому гідне місто.
— Садів їм тут бракує, — сказав Леґолас. — Сам лише мертвий камінь, живої зелені майже немає. Якщо Араґорн зійде на престол, лісовий народ достачить йому співучих птахів і вічнозелені дерева.
Нарешті вони прийшли до князя Імрагіла, і Леґолас глянув на нього, і низько вклонився; бо розпізнав у ньому нащадка ельфів.
— Вітаю тебе, правителю! — сказав він. — Давним-давно нащадки Німродель залишили ліси Лорієну, та, виявляється, не всі вони відпливли від Амротської гавані на захід за Море.
— Таке оповідають легенди нашого краю, — відповів князь, — однак із незапам'ятних часів не з'являвся у нас ніхто з прекрасного народу. І я дивуюся з цієї появи в пору війни та смутку. Що привело тебе сюди?
— Я один із Дев'ятьох Товаришів, котрі вирушили з Імладрісу разом із Мітрандіром, — сказав Леґолас. — І сюди я прибув із цим гномом, моїм другом, у загоні Араґорна. Тепер ми хотіли би побачити наших друзів, Меріадока
