Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Друже мій, — сказав Ґандалф, — у тебе були коні, збройні сутички та вільні степи; вона ж, народжена жінкою, духом і звитягою була рівна тобі. Однак їй випала доля доглядати за старим, котрого вона любила, як батька, і спостерігати, як він западає в жалюгідне ганебне слабоумство; і їй здавалося, що вартує вона не більшого, ніж ціпок, на який спирався старий.
Ти думаєш, Червослов отруював тільки слух Теодена? «Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками?» Тобі знайомі ці слова? Їх сказав Саруман, учитель Червослова. Втім, я не сумніваюся, що вдома Червослов висловлювався хитріше. Якби любов і відданість твоєї сестри не замикали її вуст, ти міг би почути від неї щось подібне. Хтозна, які слова посилала вона в темряву, самотня, гіркими безсонними ночами, коли життя її здавалося загубленим, коли стіни змикалися довкола неї, немов довкола вільної пташки, посадженої у клітку.
Еомер мовчав і дивився на сестру, неначе осмислюючи по-новому прожиті разом роки. І Араґорн сказав:
— Я бачив те саме, що і ти, Еомере. Серед нещасть цього світу мало яке настільки гірке та болюче для чоловічого серця, як любов такої прекрасної та гідної поваги дівчини — любов, на яку не можеш відповісти взаємністю. Сум і жаль не покидали мене, відколи ми попрощалися з нею в Гірському Скиті, і я, незважаючи на її розпач, ступив на Стежину Мертвих; і на цьому шляху найбільше я боявся за її долю. Але тебе, Еомере, вона любить по-справжньому, бо любить і знає; а я для неї лише мрія та сон: надія на славу, видатні подвиги і далекі землі поза межами Рогану.
Мені, мабуть, вистачить сили зцілити її тіло та повернути її з темної долини. Але що її чекатиме тут — надія, забуття чи відчай, — цього я не знаю. Якщо відчай — то вона помре, хіба би знайшлося якесь інше зілля. Великий жаль втрачати її, уславлену подвигами.
Араґорн подивився на її обличчя, а воно було біле, мов лілія, холодне, мов лід, тверде, мов різьблений камінь. Але він нахилився і поцілував її в чоло, і тихо покликав її:
— Прокинься, Еовіно, донько Еомунда! Ворог твій знищений! Вона не ворухнулась, але задихала глибше, і груди її підіймалися під білим полотном покривала. Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп; і він обмив її чоло та праву руку, холодну і безсилу.
Тоді, завдяки тому, що Араґорн справді володів забутим умінням Вестернесу, а може, так подіяли його слова до панни Еовіни, — коли солодкі пахощі зілля наповнили палату, всім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром, але він не приніс ніякого запаху, лише повітря, неймовірно чисте і юне, мовби його не вдихало ще жодне живе створіння, зі засніжених вершин під зоряним куполом чи зі срібних берегів, умитих морською піною.
— Прокинься, Еовіно, панно Рогану! — повторив Араґорн, узяв її за руку й відчув, як повертається до неї життя. — Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася! — Він передав її руку Еомерові й відступив. — Поклич її! — сказав він і тихо вийшов із кімнати.
— Еовіно, Еовіно! — погукав Еомер крізь сльози.
Вона розплющила очі і сказала:
— Еомере! Яка радість! А мені сказали: ти загинув. Ні, це нашіптували злі голоси вві сні. Чи довго я спала?
— Не довго, сестро. Не думай про це!
— Я чомусь жахливо втомилася. Мушу трохи відпочити. Але скажи, що з правителем Марки? Ні, не говори, що то був сон; знаю, що ні. Він загинув, як і передбачав!
— Загинув, але попросив передати прощальне вітання Еовіні, дорожчій йому за доньку. Нині він спочиває з великими почестями в Цитаделі Ґондору.
— Гірка звістка, — сказала Еовіна. — Але і радісна. На таке я не сміла сподіватись у темні дні, коли Дім Еорла був у меншій пошані, ніж хатина пастуха. А що зі зброєносцем короля, дрібнолюдиком? Еомере, мусиш зробити його лицарем Марки Вершників, бо він дуже хоробрий!
— Він лежить тут неподалік, і я зараз піду до нього, — сказав Ґандалф. — Еомер побуде з тобою. Та не говори про війну чи горе, поки не видужаєш. Відпочивай, Еовіно. Радісно бачити, як повертаються до тебе, доблесна панно, здоров'я та надія!
— Здоров'я? — сказала Еовіна. — Можливо. Принаймні поки я маю порожнє сідло з-під убитого вершника та потребу подвигів. Але надія?.. Не знаю.
Ґандалф і Піпін прийшли в кімнату, де лежав Мері, й застали біля його ліжка Араґорна.
— Мері, бідолахо! — вигукнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що друг його виглядає геть погано і обличчя його посіріло, неначе під тягарем довгих років страждань; і раптом Піпін перелякався, що Мері може вмерти.
— Не бійся, — заспокоїв його Араґорн. — Я прийшов вчасно й відкликав його з темряви. Зараз він утомлений і зажурений, і постраждав так само, як панна Еовіна, бо наважився вдарити ту потвору. Та цю хворобу можна перебороти, бо душа в нього сильна і весела. Горя свого він не забуде, та воно не затьмарюватиме його серця — просто він стане мудріший.
Тоді Араґорн поклав руку на голову Мері, лагідно провівши нею по кучерях, торкнувся повік і покликав на ім'я. А коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав:
— Я голодний. Котра година?
— Час вечері минув, — відповів Піпін, — хоча я, якщо мені дозволять, можу щось принести.
— Дозволять, — сказав Ґандалф. — І всього, чого тільки забажає цей роганський вершник, лишень би таке знайшлось у Мінас-Тіріті, де його ім'я в пошані.
— Добре! — сказав Мері. — Значить, спочатку вечеря, а потім люлька. — Тут він насупився. — Ні, люльки не буде. Мабуть, уже ніколи не буду курити.
— Чому? — спитав Піпін.
— Ну-у, — протягнув Мері. — Він помер. Я все згадав. Він сказав: йому шкода, що не поговорив зі мною про зілля. Це його останні слова. Тепер я не куритиму, щоби не згадувати про нього та про той день, Піпіне, коли він під'їхав до Ізенґарда і був такий ґречний.
— Навпаки, кури і згадуй про нього! — сказав Араґорн. — Бо це був чоловік із добрим серцем і великий король, котрий дотримував слова; й він вирвався з темряви назустріч
