Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Дуже підбадьорливо, — погодився Араґорн. — А тепер, пані, якщо любите вашого правителя Фарамира, то так швидко, як говорите, біжіть і дістаньте мені цієї трави, бодай один листок.
— А якщо в Місті не буде, — додав Ґандалф, — поскачемо з Іоретою до Лоссарнаху, і вона поведе мене до того лісу, але не до сестер. А Тінебор покаже їй, що таке швидкість.
Коли Іорет пішла, Араґорн попросив інших жінок підігріти води. Він поклав долоню Фарамирові на руку, другу — на чоло, вкрите потом. Але Фарамир не ворухнувся, він майже не дихав.
— Він помирає, — сказав Араґорн, повернувшись до Ґандалфа. — Та не через рану. Подивися, вона гоїться. Якби його вразив дротик Назґула, він би помер минулої ночі. То була, мабуть, гарадримська стріла. Хто її витягав? Її зберегли?
— Витягав я, — відповів Імрагіл, — і рану я перев'язував. Але стріли не зберіг — було не до неї. Наскільки я пригадую, то була звичайна гарадримська стріла. Та я подумав, що її кинули зверху, бо як інакше пояснити такі жар і слабкість? Рана ж не глибока. У чому, на твою думку, річ?
— Перевтома, жаль через батьківську немилість, рана, а головне — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Він людина непохитної волі, адже ще задовго до битви біля зовнішніх мурів бував на землях під Тінню. Темрява, мабуть, уже долала його, коли він іще бився з останніх сил. Шкода, що я не приїхав раніше!
Тут з'явився травник.
— Ваша милість запитувала про королівський лист, як його звуть у народі, — сказав він, — чи ателас благородною мовою, а ті, хто знає щось по-валінорськи…
— Я запитував, — сказав Араґорн, — і мені байдуже, назвеш ти його асеа араніон чи королівський лист, лише би він був у тебе.
— Прошу пробачення, пане, — сказав чоловік. — Я бачу, переді мною знавець давніх переказів, а не просто воїн. Але — на жаль! Немає цієї трави в Домі Цілителів, де лежать лише тяжко поранені чи тяжко хворі. Бо трава, наскільки нам відомо, не має цілющої сили, хіба що очищує повітря чи підбадьорює втомлених. Ну, звісно, можна повірити стародавнім віршикам, яких жінки, такі як наша добра Іорет, повторюють, не розуміючи їх:
Чорно дише ніч
смертю зусібіч,
навік день згас, —
лиш ателас приходить враз!
Життя справжніське
В руках королівських!
Як на мене, це просто дурниці, які засіли в пам'яті бабусь. Самі судіть, чи є в них якийсь сенс. Але наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю.
— Тоді, в ім'я короля, йди і знайди котрогось старого, менш освіченого, та мудрішого за тебе, в кого є ця трава! — крикнув Ґандалф.
Араґорн опустився на коліна біля Фарамира, поклавши руку йому на чоло. І ті, хто був у кімнаті, стали свідками великої боротьби. Обличчя Араґорна посіріло від утоми; час від часу він повторював ім'я Фарамира, та щоразу тихіше, немов іздалеку, так ніби він відходив у якусь темну долину, шукаючи того, хто заблукав.
І нарешті прибіг Берґіл і приніс шість сухих листків, загорнутих у тканину.
— Ось королівський лист, пане, — сказав він, — щоправда, не свіжий. Зірваний щонайменше два тижні тому. Чи згодиться, пане?
І, глянувши на Фарамира, він розплакався. Та Араґорн усміхнувся.
— Згодиться, — сказав він. — Найгірше тепер позаду. Залишайся тут і не сумуй!
Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи. Потім він кинув листки в чашу, де парував окріп, і миттю в усіх посвітліло на душі. Бо аромат нагадував росяний світанок незатіненого сонця у краю, про який навіть сяйво земної весни — лише блідий спогад. Араґорн легко підвівся на ноги і з посмішкою в очах підніс чашу до обличчя Фарамира.
— Ви погляньте! І хто би подумав? — шепнула Іорет до жінки, котра стояла поруч. — Трава сильніша, ніж я вважала. Ці пахощі нагадують мені троянди з Імлот-Мелуї, які я бачила дівчиною, і сам король не міг би бажати кращих.
Раптом Фарамир ворухнувся, розплющив очі й подивився на схиленого над ним Араґорна; і він упізнав Араґорна, в очах його засвітилася радість, і він тихо сказав:
— Ти кликав мене, володарю. Я прийшов. Що накаже мій король?
— Не йди знов у пітьму, прокинься! — наказав Араґорн. — Ти втомився. Відпочивай, набирайся сил і чекай на моє повернення.
— Гаразд, володарю, — сказав Фарамир. — Бо хто стане відпочивати тоді, коли повертатиметься король?
— Наразі до побачення! Мушу йти до інших хворих, — відповів Араґорн.
І він вийшов разом із Ґандалфом та Імрагілем; а Береґонд і його син залишилися біля Фарамира, нетямлячись від радості. Виходячи слідом за Ґандалфом і прикриваючи двері, Піпін почув вигук Іорет:
— Король! Ви чули? Чули, що я казала? «Рука короля зцілює», — я говорила.
І невдовзі Містом рознеслася чутка, що повернувся король і що після битви він зцілює поранених.
Араґорн підійшов до Еовіни і сказав:
— Удару було завдано страшного, і поранення тяжке. Зламану руку перев'язали добре, і з часом вона зростеться, якщо у дівчини вистачить сил вижити. Скалічено руку, що тримала щит; але джерело хвороби — у правій, тій, яка тримала меч. Рука ціла, та в ній немає життя.
На жаль, вона сам на сам билася зі супротивником, могутнішим за неї і душею, і тілом. Ті, хто піднімає зброю проти такого ворога, мають бути міцніші за крицю, бо саме зусилля може їх зруйнувати. Зла доля послала їй його. Адже вона прекрасна діва, найгарніша панна королівського роду. Навіть не знаю, що й казати. Коли я вперше її побачив і відчув її печаль, вона мені здалася білою квіткою, стрункою та гордою, витонченою, мов лілія, — та все ж я знав, що вона міцна, мов викувана зі сталі ельфійськими ковалями. А можливо, це мороз заморозив її, і так вона стояла, гірко-солодка, прекрасна на вигляд, але приречена зів'янути? Недуга давно точила її, чи не так, Еомере?
— Дивно, що ти запитуєш про це, володарю, — відповів той. — Я тобі нічим не дорікаю; та не сказав би, що Еовіна, сестра моя,
