Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Але сказав Еомер:

— Ти вже підняв знамено королів, вивісив герб Дому Еленділа. Невже дозволиш оскаржувати твоє право?

— Ні, — відповів Араґорн. — Але я вважаю, час іще не настав; і боротися я буду лише з Ворогом і з його слугами.

І сказав князь Імрагіл:

— Слова твої, володарю, мудрі, — говорю це я, родич правителя Денетора. Він сильний і гордий, але вже старий і поводиться дивно, відколи загинув його син. Проте не годиться тобі чекати тут, мов прохачеві під дверима.

— Не як прохачеві, — відповів Араґорн. — А Капітанові слідопитів, котрі не звикли до міст і кам'яних будинків.

І він наказав згорнути своє знамено, зняв Зірку Північного Королівства й віддав її на збереження синам Елронда.

Тоді Імрагіл і Еомер поїхали до Міста й, оточені шумним натовпом, піднялися до Цитаделі; і зайшли вони до великої зали Вежі, сподіваючись побачити намісника. Та крісло його було порожнє, а на помості, на смертному ложі, спочивав Теоден, король Рогану; дванадцять смолоскипів горіли довкола нього, і стояли дванадцять вартових, лицарів Ґондору та Рогану. Балдахин над ложем був біло-зелений, а короля вкривала золототкана габа, на грудях його покоївся оголений меч, а біля ніг лежав щит. Світло смолоскипів мерехтіло на його сивому волоссі, мов сонце у струменях водограю, а обличчя було гарне та юне, хоча спокій, який лежав на ньому, юності не відомий; здавалося, що він спить.

Вони мовчки постояли біля короля, а тоді Імрагіл запитав:

— А де намісник? І де Мітрандір?

І один із вартових відповів:

— Намісник Ґондору в Домі Цілителів.

А Еомер запитав:

— А де панна Еовіна, моя сестра? Вона повинна лежати біля короля, і з не меншими почестями. Де поклали її?

Та Імрагіл сказав:

— Але панна Еовіна була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ти не знав?

Неочікувана надія так раптово спалахнула в серці Еомера, а з нею — болюча тривога і страх, що він не промовив ані слова, а обернувся і швидко вийшов із зали; князь пішов слідом за ним. Смерклося, небо всіялося зірками. Біля дверей Дому Цілителів вони зустріли Ґандалфа, а з ним — когось у сірому плащі. Вони привіталися з Ґандалфом і сказали:

— Ми шукаємо намісника, нам сказали, що він у цьому Домі. Чи він поранений? І панна Еовіна — де вона?

І відповів Ґандалф:

— Вона тут, і жива, хоча близька до смерті. А Фарамира, як ви знаєте, поранили отруєним дротиком; і тепер він намісник, бо Денетор помер, і дім його згорів.

Вони слухали його зі сумом і здивуванням. І сказав Імрагіл:

— Отож, перемога наша безрадісна, і заплатили ми дорогу ціну, якщо і Роган, і Ґондор в один день втратили своїх правителів. Еомер править рогіримами. А хто ж керуватиме Містом? Чи не послати нам по Араґорна?

І мовив чоловік у плащі:

— Він уже тут.

І коли він ступив у світляне коло ліхтаря, всі впізнали Араґорна, який поверх кольчуги накинув сірий плащ Лорієну, і на грудях він мав зелений камінь Ґаладріель.

— Я прийшов сюди на прохання Ґандалфа. Та наразі я лише Капітан дунаданів із Арнору, а Містом буде правити володар Дол-Амрота, поки не одужає Фарамир. І я раджу, щоби відтепер у війні з Ворогом нами правив Ґандалф.

І всі пристали на це. Тоді Ґандалф сказав:

— Тож не стіймо під дверима, бо часу обмаль. Ходімо! Бо лише поява Араґорна — остання надія наших поранених. Адже сказала мудра жінка Ґондору: «В руках короля цілюща сила, і так можна розпізнати справжнього короля».

Першим увійшов Араґорн, а за ним — усі решта. За дверима стояло двоє охоронців в одностроях Цитаделі: один високий, а другий на зріст, як хлопчик. Побачивши Араґорна, він скрикнув од радості та здивування:

— Бурлако! Оце чудово! Знаєш, а я відразу здогадався, що це ти на чорних кораблях. А всі кричали: «Корсари!» — і не хотіли мене слухати. Як це тобі вдалося?

Араґорн розсміявся і потиснув руку гобіта.

— Радий тебе бачити! — сказав він. — Але зараз не час для балачок.

А Імрагіл сказав Еомерові:

— Хіба так ми звертаємося до наших королів? Хоча, можливо, він буде коронований під іншим іменем!

Араґорн, почувши це, обернувся й відповів:

— Це правда, бо високою мовою давнини мене звуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і ще Енвіньятар, Обновник, — і він торкнувся зеленого каменя на грудях. — А якщо будуть у мене нащадки, то вони зватимуться Бурлаками. Високою мовою це звучить непогано: Телконтарами будемо я та весь мій рід.

І з цими словами він увійшов до будинку; і дорогою до кімнат, де лежали хворі, Ґандалф розповів йому про подвиги Еовіни та Меріадока.

— Довгий час, — сказав він, — я був біля них, уві сні вони багато говорили, а потім поринули в передсмертну темряву. Мені також дано бачити те, що вдалині.

Спершу Араґорн підійшов до Фарамира, потім — до Еовіни, і нарешті — до Мері. Він оглянув їхні рани, подивився на обличчя й зітхнув.

— Мушу застосувати всі свої сили й уміння, — сказав він. — Шкода, що тут немає Елронда, найстаршого з роду, наділеного великою владою.

Еомер, помітивши, який той засмучений і втомлений, сказав:

— Може, тобі спершу перепочити і щось перекусити?

Але Араґорн відповів:

— Ні, бо для цих трьох, а особливо для Фарамира, час майже вичерпаний. Дорога кожна хвилина.

Він покликав Іорет і запитав:

— Чи є тут у вас запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла вона, — та, боюся, недостатні для всіх, хто їх потребує. Та й навіть не знаю, де їх шукати, бо нині всюди жахливий безлад із цими пожежами: хлопчиків-посильних мало, всі дороги перекриті. Уже і не пригадаю, коли востаннє привозили товари з Лоссарнаху! Та ми тут намагаємось обходитися тим, що маємо, ви самі пересвідчитесь у цьому.

— Гаразд, подивимося потім, — сказав Араґорн. — А зараз у нас немає часу на розмови. Чи ви маєте ателас?

— Не знаю, володарю, може, і є, та назви такої я не пригадую. Піду запитаю нашого травника, він знає всі старі назви.

— Його ще називають королівський лист. Можливо, знаєте його під такою назвою, бо нині саме так говорять на нього селяни.

— А! — здивувалася Іорет. — Ну, якби шановний пан відразу так його назвав, я би відповіла. Ні, цього в нас немає,